– Кажу, кажу, не сердся, пане коте. За трьома полями, за
трьома лісами, за трьома дорогами, за річкою Гримучкою, за
гнилим болотом є глибока-преглибока яма, а в тій ямі велика-
превелика нора. А в тій норі вже скарби чорних круків. Там
така сила-силенна тих скарбів, так вони сяють, що й світла
не треба. Так вони манять до себе, що ми, миші, на що вже
до золота і самоцвітів байдужі, не раз і не два ходили на ті
скарби подивитися і дітей своїх водили. Їсти їх, звичайно, не
можна, дехто пробував. А от подивитися є на що. Ми, миші,
теж красу розуміємо. Але я тобі, пане коте, таке скажу: ти туди
не доберешся, навіть не пробуй. Ще три поля перейти можна,
три ліси також. Три дороги, правда, терням та будяччям
позаростали, по них дикий камінь лежить. Та ще ті дороги
якось можна здолати. А от річку Гримучку тобі ані не перейти,
ані не перепливти. Ні мосту, ні броду. Вона, хоч невеличка,
але швидка, а вода її така холодна, що по її берегах, ні квіти
не цвітуть, ні трави не зеленіють. А про гниле болото й казати
нічого. Ні броду не знайдеш, ні моста не покладеш. Засмокче,
затягне те болото кого хочеш – і ні сліду. А якби й перебрів
якось ти через те болото, то яма там така глибока, що ні драбин
таких, ні мотузків таких нема, щоб до її дна дістати. Кинеш
камінь – і не почуєш, як він об дно стукає. Крукам що? Вони
літають. У тебе ж крил нема. От був би ти мишею, я б тебе по
таємних ходах до самої нори провела. А так… Вибачай.
Повернувся кіт до своїх друзів та й розказав все, що сам
чув від польової миші. Зажурилися вони, кінь важку голову
додолу звісив – задумався. Та журись чи не журись – журбою
горю не зарадиш. Робити щось треба.
– Доки ми тут журимося та міркуємо, нашому господареві
там непереливки, – сказав кіт.
– А може його вже й на світі нема, – сумно докинув
собака.
– Не треба так думати, – розважливо сказав кінь. – Такі
думки ноги спутують, копита збивають. Треба щось робити.
Дорогу ми вже знаємо. Це головне. То поїхали. Чого стояти?
– Поїхати можна, це справа не хитра. Але як ми
переберемося через Гримучку та через гниле болото? –
замислився кіт.
– Їдемо, а там якось буде, – сказав собака, котрому ніяк
не сиділося на місці.
– Е, песику, якось нічого не буває, – зауважив мудрий
кіт. – Ми можемо тільки даремно час згаяти. І господареві не
зарадимо, та й аби самі часом не пропали. Я б казав так…
Перед тим, як пускатися в таку далеку дорогу, давайте
заїдемо у Дрімайлівку, в село нашого господаря. Пам’ятаєте,
він казав? Знайдемо там братів його, а коли пощастить, то й
дівчину Галю. Отоді й рушимо. Без людської допомоги нам
тут не обійтися.
– Тільки дурно час втратимо, – незадоволено буркнув
пес.