Скарби Чорних Круків

– А вранці що ми придумаємо? – засумнівався собака.
– Думаю, що даремно наша затія. Нічого у нас не вийде. А як
згадаю, як ми будемо назад повертатися, то аж страшно стає.
– Ти, собако, краще помовчав би, якщо не можеш сказати
нічого путнього, – сердито зашипів кіт. – Я правильно казав,
що не треба його брати.
Галя кинулася заспокоювати кота і мирити його з
собакою. Нарешті всі полягали спати, бо треба було трохи
відпочити.
Під ранок, коли мабуть вже й круки додому повернулися,
знявся страшний вітер. Навіть не вітер, а справжня буря.
Беззахисні подорожні мерзли, аж зубами цокотіли. Кінь ще
сяк-так. На дівчину страшно було дивитися. Кіт і собака, як
могли, зігрівали її своїм хутром. Раптом щось як хрясне, як
гупне – раз, а потім вдруге. Ніхто вже не спав, всі дослухалися,
що діялося в природі.
– Що це таке? – з острахом спитала Галя.
– А хто зна, – відповіли їй, бо й справді ніхто і придумати
не міг, що могло так гупнути, щоб аж земля задвигтіла.
І стихло. Вітер вщух. Зійшло сонце, починалася гарна,
погідна днина.
– Пора, хлопці, – приспішила Галя. – Підемо подивитися,
що той вітер накоїв. А заодно задня ще раз подивимося на
річку Гримучку та всі разом поміркуємо, чи не можна все-
таки через неї налагодити хоч якусь переправу.
Підійшли до Гримучки – і очам своїм не повірили: два
могутніх дерева, що росли обабіч річки, лягли через Гримучку,
утворивши такий собі місток, по якому міг перейти навіть
кінь.
– От і вихід, – зраділа Галя. – Сама природа подбала
про нас. А може й так, що нам допомагають якісь добрі сили.
Вперед, друзі мої. Не бійся, конику, ступай веселіше. Ці дерева
тебе витримають, бо то дуби. Їх наче навмисне хтось посадив
обабіч Гримучки. Вони наче чекали слушного часу, аби отак
впасти. Вперед, мої хороші.
Без особливих зусиль вони перебралися через Гримучку
і підійшли до гнилого болота. Яке ж було їхнє здивування,
коли вони побачили, що гниле болото зовсім висохло. Тепер
по ньому можна було йти, як по звичайній дорозі. Наші
подорожні в таке не могли повірити.
– А може ми не туди потрапили? – засумнівалася Галя.
– Може це не гниле болото?
– Зараз ми це вияснимо, – сказав кіт і зник. А по якімсь
часі він знову з’явився і радісно вигукнув:
– Все правильно. Це і є гниле болото, яке раптом чомусь
висохло. Одна мишка мені сказала.
– Надіюсь, ти її відпустив? – суворо запитала Галя.
– А якже, відпустив. Я чесний навіть з мишами. Вперед.
Часу гаяти не можна, бо хто знає, як далі поведе себе гниле
болото.
Галя задумалася, а потім сказала:
– Нам допомагає хтось з добрих чаклунів.
Друзі спокійно перейшли через гниле болото і
наблизилися до глибокої ями. Дівчина розхвилювалася.
– Він десь тут, зовсім близько. Якби тільки нам вдалося
його врятувати.
– Врятуємо, – сказав кіт. – Давай мотузки.
– Ти що, хочеш зараз? – перелякано спитала Галя. – Зараз
день, ті осорожні круки там. Треба знову чекати, доки вони
полетять за здобиччю.
– Та вони сплять, налітавшись вночі. Але не бійся. Ми
лише спробуємо. Не думай, що це так просто. Я хоч кіт, але
добре це розумію. А раптом мотузки будуть короткі. Це було
б дуже образливо.
– Не може такого бути. Мотузків я взяла достатньо.
– Чіпляй кошик і опусти мене. Я серед вас найлегший. А
коли я сіпну мотузок, тягни кошик догори.
Так і зробили. Міцно прив’язали кошик до кінця мотузка
і обережно стали опускати кота.
Галя розмотала весь мотузок та й зупинилася. По якімсь
часі мотузок сіпнувся. Кота в кошику обережно підняли
догори. В нього був кепський настрій.
– Ну що, котику? – захвилювалася Галя.
– Та… Погано. Як я і передбачав. Мотузка забракло.
– Та ти що!
– Та я нічого. А де взяти ще мотузка?
– І що, багато бракує?
– Та багато. Якби не дуже високо, то я б скочив, але, на
жаль…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 + eleven =