Скарби Чорних Круків

– Часом можна щось і втратити, щоб потім знайти.
– То поїхали, – рішуче сказав кінь. І це було остаточне
вирішення справи, бо і кіт, і пес, мали коня за наймудрішого,
бо вів мав набільшу голову, та й сам був великий і дужий.
Тимчасом круки принесли Івана до схову своїх скарбів.
Вони дуже натомилися, бо нести такого хлопця – справа
нелегка. Круки тут-таки попадали від втоми та й поснули.
Тільки крукиня все ходила та й ходила довкола Івана. То
дивилася, чи не тісно він стягнутий мотузками, то нахилялася,
щоб вловити ледь чутне його дихання: чи живий. А потім
просто дивилася та й дивилася на молоде вродливе парубоче
лице.
– Жаль, – тихо сказала крукиня. – Міг би бути мій.
І зітхнула.
– А може ще й буде. Тепер він вже без обручки, і звідси
йому не вибратися.
Хлопець все ще не приходив до тями. Він спав. Уві сні
раптом починав стогнати, з кимось боровся, а потім безсило
затихав і ставав, як неживий.
– Це я тобі зробила, я, – зловтішалася крукиня. – Мабуть-
таки трохи перестаралася, що ніяк до тями не прийдеш.
А потім жаль брав гору, і вона знову ходила біля парубка,
якось намагаючись йому допомогти. То щось йому під голову
підмощувала, то ноги й руки йому зручніше вкладала.
Нарешті прокинулися її брати.
– Ну що він? Ще не очуняв?
– Ще спить.
– А може він вже здох?
– Ні, він живий. Люди не здихають, а вмирають. Це
круки здихають.
– Не один чорт.
– Розв’яжи його.
– Ще чого!
– А я сказала: розв’яжи.
– А хто ти така, щоб тут наказувати?
– Це моя здобич, і я маю право.
– Ти його нам віддала.
– Можу й забрати.
– Не можеш. Нащо тоді ми його сюди волокли?
– Розв’яжи. Він звідси однак не втече.
– Та добре. Я можу й розв’язати. Мені що?
Старший розв’язав мотузки і хлопець уві сні зітхнув
– видно, відчув полегшу.
– Бідний, – з жалем зітхнула крукиня. – Мотузи
поперетискали тобі ноги і руки.
– Отак! Ще пожалій його!
– І пожалію. А тобі що?
– Та нічого. Тільки бачу я, сеструню, що небезпечно тебе
з ним тут залишати, щоб змови якої не вийшло.
– За мене не бійся. Змови не вийде. А що хлопець мені
подобається, то вже вибач. У мене в грудях є серце, і воно
б’ється, і воно людське. Не те, що в тебе – каменюка.
– Серце! Кому воно потрібне, те твоє серце?
– Не тобі про те судити.
– Поговори мені!
– А ти не лякай.
– Сама злякаєшся, коли я посаджу тебе тут навічно разом
зі сліпим круком.
– Мене? Зі сліпим круком? Е-е, братику, щось ти зовсім
забувати став, хто я така. Тобі мало, що молодші брати тебе
бояться? Хочеш і мене у страху і покорі тримати? Не вийде.
Бо за мене ти не старший. Ми з тобою близнюки. Забув?
– То й що, що близнюки? Ти – крукиня, дівчина.
– То й що, що дівчина? Однак ти наді мною влади не
маєш.
– Ну добре, добре, годі нам сваритися. Поки що мені й
не треба мати владу над тобою. А як буде треба, то й матиму.
– Ніколи. Запам’ятай: ніколи.
– Ну добре, добре, то ми ще побачимо. А зараз, молодший
брате, мені набридло чекати, доки він очуняє. Полети до
Гримучки і принеси з неї води. Відразу опритомніє. Скочить
на рівні ноги, як ошпарений.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fourteen + 13 =