Подумала так крукиня, а в голос сказала:
– Як так, то й так. Неволити тебе не буду. Щось я
притомилася сьогодні, нічого не робивши. Давай заснемо на
якусь часинку.
– Е, дівчино, ні. Ледаче життя не для мене. Я ще не
дорешти неробою став, щоб серед дня спати. Це панські
витрибеньки. Ти, якщо хочеш, то спи, а я піду, пройдуся, місця
тутешні подивлюся.
Сказав так та й пішов.
Іде Іван та й іде. Коли назустріч йому собака. Такий
забрьоханий, весь у реп’яхах, та й каже:
– Гав! Візьми мене собі, будеш мені господарем, буду
тобі вірним другом. Буду стерегти твоє майно і ніколи тебе не
покину.
– Взяв би я тебе собі, та сам зараз без дому по світу
тиняюся. Ні їсти, ні пити, нічого нема та й майна ніякого,
нічого стерегти, бо ніякий злодій у мене нічим не поживиться.
Та давай я хоч з тебе реп’яхи пооббираю та шерсть твою
розчешу, щоб тобі легше було, бідний мій собако.
– Ти перший, хто пожалів мене, а то бездомного пса всі
тільки сварять та б’ють, та ще каменюками в нього кидають.
Візьми мене з собою. Вдвох легше, ніж одному.
– То ходи, друже.
Та й пішли удвох. Йдуть вони, йдуть, коли кіт на дереві
сидить та так нявчить, що жаль слухати. Видно, щось його
загнало на те дерево, а злізти не може – боїться.
– Чекай-но, друже, треба тому котові допомогти.
Та й гукнув хвостатому:
– Почекай, хвостатий, я тебе зараз зніму. Тільки ти
ненароком не видряпай мені очей.
Та й поліз на дерево за тим котом. Зняв його, заспокоїв,
понишпорив по кишенях, чи не знайдеться часом чогось
їстівного, але там було порожньо.
– От лихо, – забідкався хлопець. – Нічим мені, друзі, вас
і нагодувати. То який же я тоді ваш господар?
– То нічого, – сказав собака, – ми й так бачимо, що ти
хлопець щирий.
А кіт попросив:
– Візьми мене собі. Бо я не маю господаря. А без
господаря котові ну ніяк, хоч пропадай.
– А де ж твій господар подівся, що ти за ним так
побиваєшся? Видно, добрий був.
– Якби ж то добрий! От вивіз мене в ліс та й покинув.
Ледве я тут не пропав.
– Та я б вас, друзі, взяв, та сам зараз без хати і без
господарки. І стерегти нічого, і миші не заводяться, бо не
мають де.