Раптом хлопець побачив, а скорше мабуть, почув, що тут
є ще хтось. Придивився. В кутку на сухій траві хтось… Чи щось
лежало. Те щось лежало майже непорушно. Придивився, але
в кутку було зовсім темно і годі було роздивитися, що ж воно
таке. Спершу Іван аж злякався. А потім собі зміркував, що
боятися йому більше нічого. Найстрашніше вже звершилося –
він у неволі. Навіть смерть вже не може бути страшнішою. Та
хлопець не збирався так легко здаватися. Він ще побореться.
Нехай начуваються. Ще трохи постояв, а потім спитав, спитав
тихо, але сам злякався свого голосу, що прозвучав у тому
підземеллі доволі несподівано.
– Хто тут?
І почув старечий, наче аж пошерхлий голос:
– То я, старий, сліпий крук.
– То виходить, що є ще один крук?
– Та я вже не знаю, чи я ще є, чи мене вже немає. Живу
та й живу, ніяк умерти не можу. А кому потрібне таке життя?
Ми, круки, живемо довго. Колись я з того тішився. А тепер…
Послухай, я не знаю, хто ти, але чи не подав би ти мені трошки
води?
– Я подав би, але не знаю, де тут вода.
– Вийди звідси у першу кімнату, скажемо так. Там десь
має стояти кадуб з водою. І кухоль. Якщо можеш, зачерпни і
подай мені. Я не пив вже багато діб.
– Спробую.
Вийшов з тієї нори чи печери і потрапив у суцільну
пітьму.
– Як же ж тут можна щось знайти?
Та продовжував далі обстежувати простір.
– Та скільки там того простору, – сам себе
підбадьорював.
– Є, є! – Ледь не скрикнув. Так, то була величезна діжка з
водою, закрита кришкою, а на кришці і кухоль стояв. Обережно
зачепнув води і навпомацки, боячись об щось перечипитися,
поніс сліпому крукові. А йдучи отак, думав собі:
«Хоч він і крук, і теж напевно хижий, але ж жива
істота».
Напоїв сліпого крука, а потім запитав:
– Скажи… Скажіть, чи звідси якось можна вибратися?
– Ні, не можна. Без крил не можна.
Голос скрипучий, наче іржавий.
– Ти – людина?
– Так, я людський хлопець.
– Я чую. Я так і подумав. І хотів би я, хлопче, тобі чимось
зарадити, та не знаю чим. Якби зарадив тобі, то хоч би щось
добре на світі зробив, хоч якусь крихітку добра. Але не можу,
хлопче, не можу. Якби мав силу, то виніс би тебе на своїх
крилах з тієї глибоченної ями, але сил у мене нема. Я, хлопче,
батько тим чотирьом крукам. Якщо хочеш, розкажу. Щоб ти
знав. Бо вік мій вже мабуть недовгий – і таємниця чорних
круків зі мною в могилу ляже. Бо ті не розкажуть. А навіщо
їм розказувати? Так-от… Дай ще води, там ще зосталося. Так-
от… Був я, хлопче, колись людиною, як і ти. Сильним був та
дужим. Мав трьох синів і доньку.