– Вставай, сестричко, роса вже впала.
– Ой, як же я міцно спала.
– Спала й не чула, що ми прилетіли. Вставай, сестричко,
розімни свої крила. Полети над землею, пожартуй собі з
місяцем, погойдайся на вітрі, бо так і літати забудеш.
– Втомилася я дуже.
– Вставай, не лінуйся.
І раптом Іван, що вдавав з себе сплячого, відчув помах
її крил. Так, це могли бути тільки її крила. Від них віяло
легкістю і якимсь дурманячим запахом. А потім хлопець
почув з вишини її голос.
– Дякую вам, брати мої, що мене розбудили, що додали
мені сили. Бо я вже ледве не повірила в те, що я – людина.
– Не гоже, сестро, роду свого зрікатися. Сідай біля нас та
й будемо раду радити. Що ти думаєш з тим хлопцем робити,
що спить під нашим дубом? Може давай ми всі гуртом ним
повечеряємо?
В Івана серце немов зупинилося.
«Ото влип! І нікуди не втечеш. Скорше б ранок. Вранці
я дам собі раду. А зараз… Що ж вона їм відповість? Невже ж
таки дасть мене розтерзати ненажерливим крукам?»
Коли чує:
– Ні, брати мої. До того хлопця вам зась. Він буде мій.
Мені б тільки його обручку дістати.
– Не дістанеш. Він не віддасть.
– Віддасть. Ще б не віддав!
– А я кажу, що не віддасть.
– От прилітай завтра – то й побачиш.
– А як не віддасть, тоді ми завтра ним повечеряємо. Ух,
смакота!
– Не наганяй апетиту, бо нічого з того не вийде, – сказав,
либонь, найстарший брат.
– А чому не вийде, хотів би я знати.
– А тому не вийде, що він нам для іншого потрібний.
– Для чого?
– В науку його віддамо.
– А потім що?
– А потім він буде стерегти наші скарби.
– Скарби? І ти довірив би наші скарби людині?
– А що робити? Стерегти нікому. Нехай краще вже
людина стереже, ніж ніхто.
– А мені здається, що нехай вже краще ніхто не стереже,
ніж має стерегти людина. Від тієї людини самі тільки біди.
– Даремно сперечаєтеся, брати мої, – подала свій голос
крукиня. – Ви забули про право на здобич. Це моя здобич. Цей
хлопець мій. І я вам його не віддам.