– Я бачу більше, ніж ти думаєш. Я бачу квітку кохання,
що розквітла в твоєму серці. Про неї мені казала чаклунка
Синіх гір. Вона сказала:
– Коли сюди прийде дівчина з квіткою кохання в серці,
тоді настане твій кінець.
Віддай мені свою квітку кохання.
– Я не знаю, про яку ти квітку говориш, але все, що я
маю в серці, – то все моє, і я тобі нічого не віддам.
– Віддай мені своє кохання. Віддай.
– Ні.
– Ти будеш дуже багата. Ти навіть не уявляєш собі, яка
ти будеш багата.
– Ні. Навіщо мені те багатство, коли не буде кохання?
– Ти не знаєш. У мене є великий скарб. Я все тобі віддам,
тільки віддай мені квітку кохання, що розквітла в твоєму серці.
Я знаю, як це можна зробити. Треба тільки твоєї згоди.
– Ні.
– Тоді ти загинеш.
– Гав! А можна, я її покусаю? – заричав собака та й
кинувся до крукині.
– Заберіть собаку! Я смертельно боюся собак.
– Не треба, песику. Вона нічого мені не зробить. Вона
безсила.
– Так, доки в твоєму серці цвіте квітка кохання, я нічого
не можу тобі зробити. Ти маєш рацію. Але ж я не можу
відступитися від твого хлопця. Тільки подумай: ти будеш
багата. Ти знайдеш собі іншого, кращого, якого схочеш.
– Ні.
– Тоді ти загинеш. І хлопець твій загине.
– Нехай.
– Але я і справді перед тобою безсила, як і перед ним.
І тут увагу всіх привернув якийсь шум. Всі крутили
головами і ніяк не могли зрозуміти, звідки він. Аж тут з
ями, напружуючи останні сили, вилетів сліпий крук, несучи
Івана-кошикаря. Чи треба вам казати, що з того часу, як Іван
знайшов вмираючого сліпого крука, він ділив з ним свою їжу,
напував його водою. А вночі, коли круки летіли за здобиччю,
хлопець і сліпий крук вели між собою довгі цікаві розмови і
не помітили, як заприятелювали. Того вечора старий сліпий
крук сказав:
– Знаєш, хлопче… Мені здається, що я міг би винести
тебе з тієї ями.
– Справді? – захвилювався хлопець.
– Справді. Мені здається, я зможу.
– На це треба багато сили.
– Якщо на те підуть мої останні сили, я однак спробую.
– І не страшно?
– Ні, мені вже нема чого боятися. Сідай мені на
спину, тримайся міцніше і не дивися вниз, щоб голова не
запаморочилася.
І вони полетіли. Летіти було важко. Часом здавалося, що
ось-ось сили зрадять сліпому крукові, що вони обидва впадуть
і розіб’ються. Але крук продовжував свій вочевидь останній
політ.
– Ще трошки, друже мій, ще зовсім трошки, – благально
шепотів Іван. – Я вже бачу їх, я вже чую їхні голоси.
І нарешті воля! Хлопець скочив на рівні ноги і підхопив
безсилого сліпого крука, щоб не впав він у ту глибоченну
яму, а потім вже кинувся до Галі, що безтямно дивилася на
примарний світ. Місяць ясно світив і, здавалося, посміхався.
Видно було, як вдень.
– Дівчино моя, – кинувся хлопець до неї. – Як ти тут
опинилася?
– Дякуй своїм друзям. Це вони.
– Що ти зробила з косами?
– Я з них мотузки сукала, тебе рятуючи.
– О, я нещасний! Краще я сидів би в тій ямі, ніж мав би
таке побачити.