– Ну… Нічого. Трохи сумно, але з тим нічого не зробиш.
Було б дивно, якби вони вчинили інакше. Але ж як ми звідси
виберемось? – занепокоєно замислився кошикар.
– Ми то виберемось, – сказав кіт. – У нас є твій кошик
і мотузок. Але як тебе звідси витягнути – того ми ще не
придумали. Але ми неодмінно придумаємо. Завтра увечері
будь готовий.
– Буду. Якщо круки мене не з’їдять. Вони вже давно
збираються.
– А ти постарайся, щоб не з’їли.
– Та вже постараюся. А зараз, хлопці, допоможіть мені
знайти мою люльку, обручку і хрестик. Думаю, що крукиня
десь тут заховала.
– Собако, це до тебе.
– Спробую.
Та й пішов все ретельно обнюхувати.
– Що ж ти там нюхаєш, друже? – сумно сказав
хлопець. – Хіба ж обручка має запах?
– Обручка не має запаху, а от люлька має. Вона пахне
тютюном. Тихо, тихо, мені треба зосередитися. Здається, я
чую запах тютюну.
А по якімсь часі собака подав голос:
– Гав! Знайшов! Ось тут, в цьому куті.
І став рити землю. Ще мить – і кошикар витирав від
бруду свої найдорожчі скарби: хрестик, обручку та люльку.
– Тепер я певен, що круки мене не з’їдять. Нічого вони
мені тепер не зроблять. Дякую вам. Ви справжні друзі.
– А ти, коте, казав, що мене не треба брати, – дорікнув
котові пес.
– Ну, давай забудемо наші чвари. Тепер не проте треба
думати. Ну, ми пішли, господарю. Будемо думати, як тебе
звідси витягти.
– Мої ви хороші! Тепер я знаю, що я не сам. А то я вже
зовсім занепав духом.
А наверху з напруженням чекали. Для них тут час
тягнувся довго. І ось нарешті мотузок сіпнувся. Галя з
полегшенням зітхнула і витягнула спершу кота, а вже потім
собаку.
– Ну?..
Хвилювалася й чекала.
– Є, живий! Зрадів, коли нас побачив. Тепер треба
думати, як його визволити. Наш господар не кіт і не пес. Його
в кошику не витягнеш.
– Не знаю, – зізналася Галя. – І ніхто того не знає – оце
найгірше.
Наближався ранок. Треба було чекати наступного
вечора.
Вранці повернулися круки і, як завжди, залягли спати,
а поспавши, поставили кошикаря перед собою. Найстарший
крук сказав:
– Чи ти знаєш, кошикарю, що ти нам набрид?
– Ви мені також, – відповів хлопець.
– Востаннє тебе питаю: ти будеш стерегти наші скарби?
– Не буду.
– Подумай.
– Подумав.
– Так… Крукине, оберни його… Ну, скажімо… На павука.
Або краще на кажана. Ти ще не забула, як це робиться?
– Ні, не забула.
Крукиня стала навпроти хлопця і незмигно дивилася на
нього. Потім пошепки щось промовляла, роблячи кола і ще
якісь загадкові геометричні фігури. А хлопець стояв собі, хоч
би йому що, зухвало посміхався і дивився на крукиню.
– Що таке? – розсердився старший крук.
– Я не можу.
– Не можеш? Чому це ти не можеш? Хіба не Кирик з
Великих печер вчив тебе всіх премудростей чаклування? Чи
він даремно витратив на тебе свій час?
– Не знаю. Я наштовхуюся на якусь силу.
– Яку там силу! Ти просто шкодуєш його. Чого шкодуєш?
Він однак твоїм не буде.
– Знаю, що не буде. Не край мого серця.
– У круків нема серця. Он висить шабля в золотих
ножнах. Візьми її і зітни йому голову. Ти це вмієш робити. А
я посиджу і подивлюся, як це в тебе виходить.
Крукиня взяла шаблю, хотіла махнути нею – і опустила
руки.