– Скарби – це добре. Нам би тільки до тих скарбів
добратися. Іван нехай там хоч все життя сидить. Що нам до
нього? А скарби – це саме те, що нам треба. Не сиділи б ми
тоді над своїми кошиками. Були б собі багачами. Може б і
прислугу тримали, щоб самим нічого не робити. А Івана і не
треба з тієї ями витягати. Нехай там сидить. Ми ж його туди
не кидали. А то витягнемо – а він захоче свою долю скарбів.
Тоді нам менше дістанеться.
– А може бути й так, що він нам взагалі нічого не дасть.
Тоді що? Битися з ним?
– Але ж їхати однак треба.
– Та мабуть, що треба.
– То давай збиратися.
– Та куди нам спішити? Тих скарбів і так ніхто не забере.
Відбазарюємо – та й поїдемо.
– О, дивися, братова наша іде.
– Хто? А-а, Галя. Чого їй?
– Щось мабуть почула та й біжить. О-о, дивися, як
біжить, ледве не перечіпляється. Наречена!
Вбігла Галя, задихана і розпашіла.
– Щось чути про Івана? Де він?
– Та хто його зна. Нічого певного. За дурною головою і
ногам горе.
– А я ж чула, друзі його, кіт, собака і кінь прибігли та й
щось розказують.
– Та розказують. Але хіба ж такому можна вірити?
Це ж кіт, собака та ще кінь. Ну що вони путнього можуть
розказати?
– А я б таки їм повірила. Це ж справжні друзі. От і до села
нашого допиталися. А навіщо це їм? Хочуть Івана порятувати.
Ні, я їм вірю. Треба їхати, хлопці. Та й я з вами поїду. А раптом
таки і я в пригоді стану.
– От відбазарюємо – та й поїдемо. Куди спішити?
– Та що ви! Йому ж там непереливки. Треба його чимдуж
рятувати.
– Чи переливки, чи непереливки – сам винен. Нічого
було від нас відбиватися та йти невідь-куди. Куди там!
Наймудріший! Насміливіший! От і має тепер.
Нічого не сказала дівчина. Повернулася та й вийшла з
хати. А там вже на неї чекали кінь, собака та кіт.
– Що ж, друзі, треба нам вирушати в дорогу самим. На
братів сподіватися нічого. Не можна гаяти часу. Їдемо.
Всім було прикро. Кінь сумовито сказав:
– А може якось… Можна ще їх умовити?
– Пробувала, конику. Не можна. Мусимо надіятися
тільки на себе.
Дівчина сіла на коня, поставила перед собою кошик з
котом, собака біг поки що позаду. Собака з котом вирішили
мінятися – по черзі їхати в кошику. Отак і вирушили в дорогу,
далеку і небезпечну. І брати через вікно таке побачивши,
захвилювалися.
– Видно-таки, поїхали, – сказав Петро.
– Ну й нехай їдуть, – зло засміявся Василь. – Не в їхніх
силах нашого брата вирятувати. Аби самі не пропали.
– А як вирятують?
– То нехай.
– А як скарби заберуть?