Взяли кошик, посадили в нього кота, поставили на коня.
На коні пес сидить, кошик з котом тримає. Поїхали.
– А куди їхати? – питає кінь.
– Не знаю, – каже собака.
– Не знаю, – каже й кіт. – Знаю тільки те, що треба
якнайдалі від’їхати від того дуба, куди вночі злітаються чорні
круки.
Від’їхали кілька гонів від того дуба та й знову стали.
– Так куди ж їхати? – спитав кінь. – Який толк їхати
навмання? А може ми ще далі їдемо від того місця, де зараз
перебуває наш господар.
– Може й так, – заклопотано сказав пес. – А звідки ж нам
знати, куди треба їхати?
– Зараз спробую щось розпитати, – сказав кіт.
– А в кого ж ти розпитаєш, коли довкола – ні лялечки?
– То я вже собі знаю, у кого мені розпитати. Тільки щоб
ви без мене нікуди не їхали, бо я вас не знайду. Я не собака,
щоб брати слід.
Кіт зник, а друзі зосталися його чекати. Кінь став пастися,
а собака відбіг недалечко, думав, може вдасться якесь немудре
зайченя вполювати. А кіт дурно часу не гаяв. Впіймав він
польову мишу, обережно її в лапах тримає та в неї питає:
– Не бійся, я тебе не з’їм, якщо ти мені розкажеш, чи
не знаєш ти часом чого про скарби чорних круків. Ви, миші,
скрізь лазите і багато чого знаєте. От і я дещо знати хочу. Та
не тремти так.
– Знаю, я знаю, де чорні круки ховають свої скарби, але
твої зуби і твої пазурі такі страшні, що я й говорити забуваю.
Ти відпусти мене, то я й розкажу.
– Е-е, хитра ти, як я бачу. Я тебе відпущу, а ти й утечеш. Ні,
голубонько, спершу ти розкажи, а вже потім я тебе відпущу.
– Ой, котику, ти найстрашнійший в світі звір. Не
можу я так розказувати. Страх сковує мій розум, думки мої
плутаються. Відпусти мене – і я все тобі розкажу.
– Ну, гляди мені, коли одуриш, то я, хоч і рік тут сидітиму,
а таки виловлю весь твій рід аж до дванадцятого коліна.
Та й відпустив мишу. А миша відбігла на безпечну
відстань, сіла на горбочку, віддихалася, лапкою хутерце
пригладила та й каже:
– Це ти правильно сказав, що ми, миші, багато знаємо.
Ви, коти, нас не дооцінюєте. А особливо люди. Вони собі
думають, що миші дурні. А воно ж не так. Наші таємні ходи
ведуть і в королівські палаци, і в хати бідняків. Тільки в бідняка
чим поживешся? Нічим. Та й у бідняків чомусь завжди є коти.
Пробач, але…
– Скорше кажи те, що я хочу знати. Мені ніколи твої
теревені слухати.