ПУТІВКА ДО ЧОРНОБИЛЯ

Путівка одноденна до Чорнобиля.
Туристи пересичені вже всім.
Із Монреаля, Відня і Гренобля,
Набридло все їм, подавай екстрім.
А нам то що! Платіть — і ми, будь ласка!
Хоч і до пекла всіх вас завезем!
Яка страшна, яка жахітна казка,
Ніскілечки не схожа на Едем…
Груповий знімок біля саркофагу…
Повернуться додому — ось, мовляв,
Де побували, маючи відвагу.
Екскурсовод із кимось розмовляв.
Не чутно слів, казав щось тихо-тихо.
Бравада зникла, ніби щось болить…
А може, він згадав, яке це лихо?
Ні, все в порядку, це була лиш мить.
Веселий знову сатанинський спільник,
Бравує знову, наче у кіно.
О Боже, Милосердний і Всесильний,
Невже отій людині всеодно?
Туристи що? Поїдуть та й забудуть,
Для них це як черговий епізод.
Поїдуть ці, а завтра другі будуть…
А наш народ… та що там той народ!
Сміється хтось… Нема для нього стриму…
Дезиметр хтось бере, як томагавк…
Це все їм треба тільки для екстріму,
А нам — доляри, для найкращих авт.
Людська розпуста вже не знає міри.
І для розваги в кожного свій смак…
Невже ще продаються й сувеніри?
Я не здивуюсь, як почую — „так”…
Скажімо, ну, шматочок саркофагу.
Чом не привезти для своїх дітей?
Переживем приховану зневагу,
Тупу байдужість до чужих смертей.
Яка тут скрізь знекровлена руїна.
І повезуть туристи за кордон
Поняття, що Чорнобиль — Україна.
Такий у нас комерції закон…
Ми маєм що туристам показати.
У нас же стільки славних пам’яток.
Тоді вже покажіть, як плаче мати,
Коли Чорнобиль взяв її діток.
Або тоді скажи відверто хто ти,
Кому ти служиш в рідному краю.
Ми українці, та не патріоти.
Та й українців щось не впізнаю…

ПОСВЯТА

РОЗМОВА З ЛІРНИКОМ
(Знаному лірникуМихайлуХаю)
Я запитала в лірника сама:
* Скажіть, чому так плаче Ваша ліра?
Я в неї запитатися хотіла,
та, слово честі, якось не посміла.
То Ви скажіть… Невже лиха зневіра
торкнулася до струн її ясних?
Чи, може, справа, зрештою, не в них?..
І все-таки, чому так плаче ліра?
Невже у ній веселощів нема?