Сік дикої груші

Якось саме під вечір
на втіху малечі
бігав кіт, пустував,
по городах гасав.
Ось, мовляв, я який:
і прудкий, і меткий.
Господиня вийшла з хати,
стала кликати кота,
та ласкава, та привітна:
я, мовляв, тепер не та.
— Ну, киць-киць! Біжи мерщій,
котику хороший мій.
І прибіг. Собі на горе.
Господиня — хап кота,
в фартушок — і до комори!
От людська підступність! Та,
доки ключ вона шукала,
доки двері відмикала,
кіт рвонувся — та й утік
на городи через тік.
Після того зо три дні
кіт сидів у бур’яні.

3.
Та про те він не розкаже
ані вам, ані мені.
Та угледів він Оленку,
геть заплакану, сумну –
й помаленьку,потихеньку
виліз він із бур’яну.
Кіт був мокрий та змарнілий,
хвостик весь у реп’яхах.
По якійсь короткій хвилі
вже в Оленки на руках.
Аж душа його боліла.
Весь від холоду тремтів.
Дівчинка йому зраділа,
вже котові лапки гріла,
і голубила й жаліла,
що аж він замуркотів.
Все Оленка розуміла:
— Зараз їсти принесу.
І побігла-полетіла
десь шукати ковбасу.
Тільки що її шукати?
В холодильнику лежить.
Не угледіла б лиш мати,
бо тоді і їй влетить.
Ковбаса уже в кишені,
в кружці — тепле молоко,
тільки кури навіжені:
— Кудкудак! Та — ко-ко-ко!
— Ковбаса — це вам не миші,
що в коморі завелись!
Це, панове, класна штука!
От ви спробуйте колись.
Ах, яка то смакота
для голодного кота!
Ти, Оленко, молодець!
Ну, а миші? Хай їм грець!
— Що ж нам, котику, робити?
Хоче мама тебе бити.
Ще й грозиться викидати
до комори ночувати.
— Жив собі я без мороки,
всюди спокій був і лад.
Помандрую в світ широкий
й не повернуся назад.
Тут заплакало дівчатко
і сказало: — Що ж, іди.
На дорогах тих не гладко,
наберешся там біди.
А закурить, а завіє,
а з морозами зима…
Хто тебе тоді зігріє?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × 2 =