3.

Не могли б прийти задня?
— Ні, не можу, ясна річ,
бо удень не ходить ніч.

Зайченятко розбудили,
ледве скриню відчинили.
Ніч в торбину сни поклала,
ще й гарненько зав’язала,
аби знову не втекли,
їй проблем не додали.
Ніч для кожного в оселі
залишила сни веселі,
і веселі, і смішні,
як морквиночка, смачні.

І у місті, і в селі
сплять дорослі і малі.
І звірята, й пташенята,
і курчата, й каченята,
індичата й гусаки, –
всіх приспала ніч таки.
І несе свої гостинці
ніч у зоряній торбинці –
сни чудові, кольорові,
щоб усі були здорові.
А малята наймолодші
сни дістануть найсолодші,
щоб скоріш вони росли
і щасливими були.

СУПЕРЕЧКА НА ФЕДОРИНОМУ ГОРОДІ

Сонях вже зацвів під літом.
Вже нащо картопля-й та
Зацвіла, прибралась цвітом,
Тож, напевно, неспроста.
— Ти чого так запишалась?
Чепуришся для жуків? —
До картоплі обізвалась
Морква з-поміж буряків.
Кріп у всьому був везучий,
Красувавсь на всі грядки.
— Цвіт у тебе не пахучий.
Фу! Якийсь він…Не такий.
— Ви даремно, ясний пане.
Не такий він вже поганий.
Лікувальний, помічний,
Правда, що не запашний.
Та либонь-таки поета
Надихну я на сонета.
Я, щоб знали, не тутешня:
Іноземка я справдешня.
Я — історія сама.
Серед вас таких нема.
Тут зчинився галас, крик.
— Я, — обурився часник,
— Теж веду свій родовід
З давніх пір і з давніх літ.
Чим хвалитися тобі?
Із жуками в боротьбі
Напридумували трунку,
А від них нема рятунку.
Як почнуть жуків труїти –
Хоч з городу утікай!
Що там ті нікчемні квіти!
Ти їх краще заховай.
— Ну, а я скажу вам так:
Без цибулі що за смак?
Я, цибуля, теж з Італії.
Там такі цвітуть азалії!
Помаранчі і лимони,
І тюльпани, й анемони.
Ах, я так невтішно плакала,
Як потрапила сюди.
— Ти такого набалакала!
Хвалькувата хоч куди!
— Ти, петрушечко, не віриш,
Бо не знаєш ти життя.
Я ж, буває часом, бачу:
Цибулину кришать –
Й плачуть.
А чому?Від співчуття!
2.
Прижилася, річ відома,
Почуваюся, як вдома.
Але часом, як згадаю…
Ледь сама не заридаю.
Зажурилась картоплина,
Все жалілась огіркам:
— Чи моя у тім провина,
Що подобаюсь жукам?
Де ти трунків тих знайдеш?
Як жуків переведеш?
Це для них — одна забава.
І нащо мені неслава?
З року в рік одне і те ж.
Отакий я пошанівок
У сусідів маю!
Друге місце після хліба
Все-таки займаю.
Вже могли б хоч поважати
В рідному городі.
Та чого від вас чекати,
Пихаті та горді?
Що тепер зі мною буде?
Скоро геть переведуть.
А без мене взимку люди
Повмирають, пропадуть!
А петрушка язиката,
Та ніколи не змовчить.
— Годі мліти та стогнати,
Як нічого не болить.
Це колись хвалився мак,
Що без нього ну ніяк.
Все пиньдючивсь, ходив,
Аж сім літ не родив.
А голоду не було,
Лиш ганьба на все село.
— І чого так задаватись? –
Закричали гарбузи.
— Ми також могли б пишатись:
Восени нас — хоч вези.
— Чи ти ба! Хвальки ледачі!
Хоч великі, та дурні!
Від великої удачі
У корито до свині!
Гарбузи! Погане зілля!
А хвалиться і воно!
Там де ви, нема весілля –
Це відомо всім давно.
— А яка з нас добра каша,
І солодка, і смачна.
Це вина уже не наша,
Коли дівчина одна
Гарбуза підносить тому,
Хто не любий їй, на злість!