Сік дикої груші

МАМИН СПІВ

Почую мамин спів
крізь роки і крізь бурі,
крізь вічності сльозу
і морок небуття.
Почую мамин спів –
і зникнуть дні понурі,
залишиться любов
і вічне каяття.

Як добре, мамо, що у нашій хаті
жили пісні у найтрудніші дні.
Як гарно, мамо, вміли Ви співати
і спадок цей передали мені.
А пісня то заплаче, то сміється,
то журиться, що не вернуть літа.
В може, мамо, це мені здається,
що я не та, що зовсім я не та…
Піду босоніж у холодні роси
і висію чи сльози, чи пісні.
Не віриться мені, матусю, й досі
що голова моя у сивині.
Літа, на жаль, не можна повернути,
по осені настане вже зима…
А я не можу досі ще збагнути,
що Вас, матусю, вже давно нема…

Почую мамин спів
крізь весни і крізь зими –
і все, що наболить,
я мамі розкажу.
Дорогами життя
вона зі мною йтиме,
аж доки не зайду
я з нею за межу.

ВЕСНОЮ ПАХНЕ СНІГ
ВСІ ЧЕКАЮТЬ ВЕСНУ
Вже ведмедеві набридло
бачити зимові сни,
і від стужі вже охрипли
і тополі, й ясени.
Борсуку чогось не спиться,
аж чманіє голова.
Пробігала тут лисиця,
може, раз, а може й два.
В неї хутро тепле, пишне,
та мороз його пройма.
* Ну, коли вже, ну, коли вже
закінчиться та зима?
Білченя собі сміється:
* Мені тепло у дуплі.
Сніг клубочеться і в’ється
по деревах, по землі.
Всі чекають, ой, чекають:
ну коли вже та весна?
Зайченята вибігають
на галявину щодня.
Може, проліски розквітли?
Може, може…Ні, нема.
Тільки холод, тільки вітер,
тільки віхола й зима.
Раптом сонечко пригріло –
і мороз відразу втік.
І струмочком із горбочка
вже спливав холодний сніг.
До галявинки зайчата
пострибали навпрошки.
Їм звеліла вранці мати
поміняти кожушки.
Цілий день у лісі танці,
скрізь лунає „тьох”та„цвів”.
На галявинці уранці
перший пролісок розцвів.

1.
У ГОСТІ ДО ВЕСНИ
Прийшов мороз у гості до весни.
Зима йому набридла до нудоти.
Вся біла-біла. Як жахітні сни.
Ні дня не був у неї без роботи.
От у весни — то зовсім інша річ!
Тут проліски, нарциси і тюльпани,
тут теплий день і прохолодна ніч.
Не бачив він чарівнішої панни.
Ніхто на нього явно не чекав.
* Мороз! Мороз! — всі так перелякались.
І квіти накривали, хто чим мав,
і люди у хати свої сховались.
А він хотів полежати в траві,
попестити тюльпани і нарциси,
вони ж такі… Справдешні і живі.
Здається, посміхнуться — лиш торкнися.
Таку наругу як терпіти мав?
Сховали все! Неначе від злодюги!
Скрутився під кущем і задрімав.
І снилися йому зелені хуги.
Над ним бузок розкрилював свій цвіт.
А вранці цвіт той змерз і мав опасти.
Отой живий, отой зелений світ
ховавсь від нього, наче від напасти.
До нього підійшла весна сама,
йому сказала лагідно і грізно:
* Чого прийшов? Минула вже зима.
Для холодів твоїх, либонь, запізно.
Ти глянь: усе буяє і цвіте.
Невже ти хочеш все оте згубити?
* Мене ніхто не любить! — а за те,
ти думаєш, хтось буде більш любити?
Ти зрозумій: у кожного свій час.
Тут я тепер володарка й цариця!
Твій час прийде — тоді й приходь до нас,
коли зима і біла сніговиця.
Ти до людей приходь серед зими,
тоді, напевно, будуть всі радіти.
Хтось на дорогу виїде саньми,
з санчатами повибігають діти.
А зараз… Бачиш, ти не до ладу.
Пробач, я маю стільки ще роботи.
Ходім, тебе до лісу проведу
і йди собі. У нас свої турботи.
* Яка ти гарна! Як хотів би я
тобі чим-небудь якось прислужитись.
Якби на теє воленька твоя,
то ми могли б з тобою подружитись.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 + 9 =