Сік дикої груші

Тетяна ФРОЛОВА

Сік дикої груші

Поезії

скачати у форматі PDF

  Скажіть, чи Ви пили сік дикої груші? Ні, не з грушок, а з дерева, з дички. Щоб так, як
ото весною ласують березовим соком… Щоб з дикої груші! Не пили, кажете? І я не пила.
Отакої! А чому ж тоді книжку так назвала — „Сік дикої груші”? Бо уявила собі смак того
соку, що нікому і ніколи не прийшло б в голову ним поласувати. Терпкий, мабуть, і
кислий — аж щелепи зводить. Як життя. І прохолодний. Та мені чомусь здається, що я
пила б і пила б його, не відриваючись, нахильці, з якогось слоїка чи кухля… Ні, краще з
глиняного кухля, такого ж жорсткого, як той сік, сік дикої груші, первозданний, як само
життя.

Скажете: не пила того соку ніколи, а фантазує. Може й так, маєте рацію. Але ж на
те я й поетеса, щоб бачити світ не зовсім так, як його бачать інші, або бачити й те, чого
інші не бачать. От я й назвала так збірку своїх поезій — „Сік дикої груші”. А що? Як на
мене, то назва цілком пристойна, хоча може й трохи дивна. А спробуй-но того соку! І таки
мушу колись я його спробувати, того соку з дикої груші з простого глиняного кухля.
Бачити світ… це не для мене. Власне, не зовсім для мене. Бо я сліпа. Очима я не можу
побачити сонце, небо, квіти і дику грушу. Очима — ні. Я світ бачу серцем, всім своїм
єством, вбираю його, причащаюся від його краси і за все дякую Богу: і за квітку, і за
травину, за пташиний спів і за те, що я здатна все це відчути, немов і справді побачити.
„Сік дикої груші” — це моя дев’ята поетична збірка. Ще є казки, проза. Що найбільше
люблю? Не знаю. Це, як для матері, кожна дитина однаково дорога. Коли пишеться
книжка, то хочеться її якнайскорше донести до читача. А вже потім, як пройде час,
починаю шукати в цій книжці недоліки. І головне — знаходжу! І картаю себе за них. Та
досконалим є тільки Бог, а ми, люди, завжди маємо прагнути до досконалості. А що з того
виходить… Та про те колись, іншим разом. Спершу почитайте вірші. Адже вірші – це
сповідь поета: що тішить і що болить, каяття чи відчай безнадії, — все у віршах. Спогад і
любов, гріх і…Все те, що властиве людині. Тільки не кожна людина вміє про те сказати
віршами. Та якщо людина вміє вірші сприймати, пропускати крізь своє серце, тоді така
людина теж поет. Отже… „СІК ДИКОЇ ГРУШІ”.
Чомусь не хочеться нічого про себе писати, особливо сухих біографічних даних. Ні, це
зовсім не таємниця. Але хіба це так важливо, коли я народилася і скільки мені років, коли
і який вуз я закінчила?.. От де саме я народилася — це дуже важливо. То скажу, що
народилася я на Тернопіллі, у селі Білозірка, де найсмачніша в світі вода, найлагідніші
вітри і найсолодші грушки… Росла і вчилася у Львові. Тут живу і зараз. У Львові
народилися три мої сини і всі мої книжки. А де росте ота дика груша з терпким і
прохолодним соком? А мабуть-таки десь між Львівською і Тернопільською областями. Бо
на Тернопіллі мій дім і у Львові мій дім. От і груша та мусить мати розгалуження… Як моя
доля.

ПОСІЮ СЛОВО

А все це тії кобзарі

Якби не тії кобзарі,
якби не їх сумнії думи,
то може б скніли ми в задумі
аж до прийдешньої зорі.
Не стали б вольними людьми,
не випили б холодні роси
і думали б, що ми — не ми,
а може й справді малороси.
І що поет — то не поет,
що рідного нема в нас слова,
що наша мова — то не мова –
малоросійський діалект.
А все це тії кобзарі.
Такого наробили шуму,
так заспівали нашу думу,
що аж почули угорі.
І хоч у Бога безліч справ,
він кинув погляд свій звисока
на край наш — й Тараса-пророка
на Україну нам послав.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five × one =