Сік дикої груші

Я МАЛЮЮ СВІТ
НЕ ХОТІЛОСЯ СПАТИ

Тихий вечір облігся спати,
і його колисала ніч.
Жаром-полум’ям дихала піч.
Я майнула із теплої хати.
Зупинилася під вербою.
І до мене лащився вітер:
„Ти найкраща у цілім світі,
ми постоїмо тут з тобою”.
Авербі тій чомусь не спиться.
Пригадалося щось, напевно.
Вона знала всі таємниці,
берегла їх надійно і ревно.
Зорі мріяли і мінились,
і тремтіли у тихій млості.
Хмари супилися від злості
і до місяця все тулились.
Тільки місяць байдужим оком
все дивився на тії хмари,
вибрав зірку собі до пари,
що зірвалася ненароком.
Я вернулась до теплої хати.
Жаром-полум’ям дихала піч.
На землі панувала ніч,
та чомусь не хотілося спати.

ЗАПИТАЛА В ЯСЕНА

Разом із лелеками
у краю далекому
я зустріла ясена,
гарного, мов сон.
Я спитала в ясена,
у стрункого красеня,
чи не він шумів колись
край моїх вікон.

Маківкою пишною,
піснею колишньою
ясен заспівав мені,
ясен відповів.
Як не намагалася,
як не дослухалася,
чула я мелодію
й не збагнула слів.

Запитала в ясена,
у стрункого красеня,
чи йому не снилася
рідна сторона.
Із чужого вирію
кращу долю вимрію,
та не буду, ясене,
більше я одна.

ДИВУЮТЬСЯ КВІТИ

Прокинуться квіти й здивуються,
що хмари із сонцем цілуються,
що вітер розбійником свисне
й калину до себе притисне.
І від несподіванки охнули,
калина в обіймах заплакала.
Всі бачили те, як удвох вони
із ясеном щойно балакали.
Любенько так їм гомонілося,
береза світилася косами.
І квітнути квітам хотілося
до самої-самої осені.
А вітер облишив калину,
притишену і заморочену,
й кудись, не обачний полинув –
у далеч, дощем запорошену.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × four =