Сік дикої груші

2.

— Ну, а ти, Миколо, чого мовчиш?
— Що казати, тату, і сам не знаю…
Ти в цей край і поїздом не домчиш…
Я лежу в мерзлоті у тому краю.
То сумний і похмурий чужинський край.
Соловейки сюди не прилітають.
Пам’ятаю садок наш, то справжній рай.
Вас із матір”ю, тату, я пам’ятаю.
Вже два роки минуло, як мами нема.
І тепер я самотній. — Я знаю, тату.
— Незабаром настане холодна зима,
сніг окутає землю і нашу хату.
А мені вже тяжко принести води.
Я від старості немічнийстав, мій сину.
— А сестра ж де, Олена? — Її сліди
вже давно покинули Україну.
Заробляє доляри. — А що це таке?
— Гроші це, отакі папірці зелені.
— Там життя, напевно, також тяжке.
А навіщо ті папірці Олені?
— Я не знаю. Напевно, навіщось потрібні.
Для онуків, може, на пропиття…
А у мене, сину, вже скроні срібні.
Добігає стежка мого життя.
Дід замовк, задрімав. І я мовчала.
Піднялась і хотіла вже тихо піти.
— Дуже добре, доню, що ти згадала
і мене відібрала у самоти.
Видно, Бог давно вже забув за мене.
Бо якби пам’ятав, то вже б не тримав…
Тільки журюся, як там моя Олена,
бо від неї давно я вже звістки не мав.
І не знав того дід, і я ще не знала…
То були найсумніші для нього дні…
Поверталась Олена його з вокзалу
у холодній, цинковій, німій труні.

ЯКЩО МЕНЕ ТИ ПАМ’яТАЄШ

Ми порівнялися роками,
бо вже тебе давно нема,
і хвиля терпкими руками
холодний морок обніма.
Тобі вже птаство не щебече,
для тебе квіти не цвітуть.
Звабливий ранок, тихий вечір
там зустрічаєш, а не тут.
Каштани не запалять свічі
і водограй не задзвенить.
І самоти холодний відчай
тебе не верне ні на мить.
Чомусь печаль у серце коле…
Не треба слів. Не треба слів…
І вже ніколи, більш ніколи
ти не повернешся у Львів…
І як живуть, не запитаєш
твої улюблені сини…
Якщо про мене пам’ятаєш,
весняним леготом зітхни.

А ПРО ЛЮБОВ ТИ ТАК І НЕ СКАЗАВ…

А ти чомусь не вмів писати вірші,
і гарно говорити теж не вмів.
Та знала я — про те казали інші,
що ти мене так віддано любив.
Ти був чомусь такий сором’язливий
і не сказав ні слова про любов.
А світ довкола був такий звабливий –
і ти у той широкий світ пішов.
Пішов, щоб не вернутися ніколи.
І був це, певно, застережний знак.
І біль гіркий чомусь і досі коле:
щось у житті зробила я не так.
Не зупинила, слова не сказала.
Така тоді була ще молода…
Якби я знала! Ах, якби ж я знала,
що в тому світі жде тебе біда.
Ледь посміхнувся на шкільнім порозі,
потиснув руку — все в той потиск вклав.
Нас ще не били ні громи, ні грози.
А про любов ти так і не сказав…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × two =