Сік дикої груші

2.
Що ти така ще молода?
Ти молода така і гарна,
Тобі ще дивляться услід.
Його чекати — справа марна,
У нього серце, наче лід.
Ще буде сніг, ще будуть грози
І каяття без вороття.
І кожний спогад — то лиш сльози.
Та не спиняється життя.

З СУМНИХ МЕЛОДІЙ

АМУЗИКА ЗВУЧИТЬ І ДОСІ

(Світлій пам’яті Еміла Кобулея)

Сумує з нами Ваш старий рояль.
Не відзвучала ще остання нота.
Його журбу не розумів ніхто так,
як Ви. Тому така його печаль…
Ми перед Вами тяжко завинили,
що ми живі, а Ви…А Вас нема.
Нікому зла в житті не причинили.
Чому ж дочасно Вам така зима?
Осінні квіти — це остання шана.
Бо люди що? Вони такі слабкі…
У Вас лишилась Елішка кохана
і Ваші діти — пагінці гінкі.
Рояль сумує. Тільки що він може?
Не в його силі зупинити смерть.
О Боже правий, милосердний Боже,
прийми ту душу, виповнену вщерть
людським добром…А музика велична
з-під Ваших рук у Всесвіті звучить…
Жаль, але пам’ять не буває вічна.
Вона, як і життя, — коротка мить.

ІГОРУ БІЛОЗІРУ
Завершив він земну свою дорогу,
лиш ватра, ним запалена, — до зір.
Його піснями помолімось Богу,
бо в них живий наш Ігор Білозір.
Його піні не схибили, не зрадили
зігріли душу, серце пропекли.
Але вони комусь-таки завадили,
тому що українськими були.
Він був собі звичайною людиною:
любив і жив, горів і ще не згас.
Його пісні пливуть над Україною
і знову повертаються до нас.
Перевертні блазнюють,як до скону,
світ аплодує, п’яно верещить
і забуває глянуть на ікону,
і забуває айстри посадить.
Летять світи, немов у дикім танці.
Комп”ютери і кліпи — лиш встигай.
Приходь до нас увечері чи вранці
і доспівай нам пісню, доспівай.

ДІД

Біля хати сидів старезний дід.
Похилилась від часу стара його хата.
І роз”їхались діти в широкий світ,
і розбіглись давно його любі внучата.
— Скільки літ Вам, дідусю? — спитала я,
Хоч не знала, чи маю про те питати.
— Роки — то справа Божа, а не моя.
І навіщо, як гроші, літа рахувати?
Хто б же, дочко, тії літа рахував?
Це робота, скажу, і невдячна, і марна.
Вже два роки, як жінку свою поховав.
Добра жінка була, й господиня гарна.
Довго з нею жили ми собі удвох.
В мирі й злагоді йшли по життєвій дорозі.
Та навіщось від мене забрав її Бог.
І в старого з-під вій скотилися сльози.
Сивий-сивий був, як гірка самота.
І печаль, і радість ні з ким ділити.
І лежали на плечах його літа.
Але смерть не приходить — то треба жити.
— То тепер, дідусю, Ви зовсім самі?
— Чом же сам? Образи, фотографій багато.
Люди думають, що вони німі.
А вони вміють слухати і розмовляти.
Щойно вчора сварив я своїх синів:
— Ви чого, заволоки, забули тата?
Як пішли ви здому, з тих самих днів
стала пусткою наша старенька хата.
І мені відповів мій син Іван:
— Ви ж хіба забули, мій любий тату,
що упав я на фронті від тяжких ран,
„похоронку” принесли Вам з мамою в хату.
— Та чому б мав забути? — промовив я.
— Хоч старий, та нічого не забуваю.
А на тебе була вся надія моя,
а тепер я й могили твоєї не знаю.
— Безіменний, лежу я в чужій землі.
Не здолати мені той шлях додому.
Пролітають лебеді і журавлі,
а я тут лежу, невідомий нікому.
Ні могили у мене нема, ні хреста.
Не картайте мене хоч Ви, мій тату.
Бо в історії відповідь дуже проста:
„Вічна пам’ять і слава належить солдату”.
А яка там пам’ять!Та й слави нема…
Лиш на День Перемоги когось згадають…
Вже й держава розпалася та сама.
А ще іноді нас за щось та лають…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seventeen − one =