Сік дикої груші

НА ЖИТТЄВИХ ШЛЯХАХ

Сполохані вітри у вікна бились,
і я боялась тих чужих вітрів.
З тобою ми ніколи не любились,
ми на шляхах життєвих розгубились.
Ти все-таки колись мене зустрів.
Було це так до болю прозаїчно,
немов відлига посеред зими.
Шуміло море, гордо і велично.
І думалось, що ми чекали вічно,
аж поки чайка вдарила крильми.
І тепла хвиля лоскотала груди,
і бились ластів’ятами серця.
Ти знав, що буде і чого не буде,
а я боялась, що осудять люди.
І не було початку, ні кінця.
Коли періщить дощ і град по вікнах,
я посміхаюсь і тривожусь так,
неначе хвиля чайкою розквітне,
неначе слово, ніжне і привітне,
хлюпне у серце, як весняний птах.
І небо, оперезане дощами,
що ще на землю не перелились.
Якби частіше ми комусь прощали,
то може б менше в нас було печалі,
то може б й нам простилося колись.

НЕ КАЖИ

Не кажи, що любиш, не лукав.
Та й для чого щось тепер казати?
Я не маю вже на тебе прав,
нас ніщо не може пов’язати.
Не кажи, що ти колись любив.
Що було, давно усе минуло,
по дорогах сни ти розгубив,
тільки я нічого не забула.
Тільки спогад… як п’янке вино…
Та над нами влади він не має.
Не п’янієш ти уже давно,
але щось тебе таки тримає.
Не кажи, нічого не кажи.
Що тепер ти можеш вже сказати?
Ми не зовсім стали ще чужі,
та ніщо не може нас з’єднати.
Не кажи, нічого не кажи.
Ворожити годі на майбутнє.
Ми з тобою вже давно чужі.
В кожного свої і свята, й будні.
Краще помовчімо про своє,
нам з тобою є про що мовчати.
Хай між нами буде все, як є.
Кожному з нас жаль чогось втрачати.
Не кажи, що любиш, не кажи.
Помовчати часом розумніше.
Ми з тобою зовсім не чужі.
У мовчанні станемо рідніші.
Не кажи, що ти мене любив…

НЕМА ЗАБОРОН

Сини ростуть, а я старію.
Вже ні про що, либонь, не мрію.
Живу лиш спогадом. Сміюсь,
що вже нічого не боюсь:
ані підступності, ні зради.
Любов втрача свої принади.
Я переконую себе,
що, якби стрінула тебе,
то вже б ніколи і нічого.
Мені не віриш? От їй-Богу!
І забожилась. А дарма.
Для серця заборон нема.
І хто ще зна, що може статись.
Не встигнеш і опам’ятатись,
а вже струмує кров по жилах,
і сперечатися не в силах,
бо у природи свій закон,
нема для нього заборон.
А хто його переступає,
Ніколи щастя той не має.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

10 − 2 =