Сік дикої груші

НАВЧИСЯ КОЛИСКОВОЇ

Навчися, доню, колискової,
вона в житті, як глибина.
В ній досить мрійності казкової,
в ній незбагненна таїна.
Під пісню ту тобі так спалося,
немов під хвилею добра.
Коли і як такеє сталося,
що колискова відмира?
Не бійся бути старомодною
і колискову заспівай.
Вона є мудрістю народною,
її дитині передай.
Нехай вигадують теорії
на наукових сторінках.
Вона прийшла до нас з історії
з добром і вічністю в руках.
Закони ті ніким не писані,
диктує їх саме життя.
Зростають діти неколисані
і, модно так, без повиття.
З своєю лагідною мовою,
стара, як батьківський поріг…
Навчися, доню, колискової –
це для дитини оберіг.

ДНІПРО ВЛІТКУ

Старий Дніпро сумирно спочивав.
Об його груди хвиля розбивалась,
До хвилі сонце лагідно сміялось,
Із лук доносив вітер запах трав.
Старий Дніпро, величний і широкий.
Подекуди гойдалися човни,
Не ті, котрі скрекочуть, як сороки,
а з веслами. Здавалось, що вони
зійшли з картини й ожили напрочуд.
А небеса прозорі та ясні,
немов кобзарські думи та пісні
про славу, і нелегку, і пророчу.
Дідусь Дніпро любив таку пору.
Яснів, сміявся поміж берегами.
Купати галасливу дітвору
у купелі, що хрещена батьками.
Літають чайки, голоско кричать …
Це, може, з правіків козацькі душі?
Виблискує Дніпро. А там, на суші
вервечка гуртувалася дівчат.
Немов птахи збиралися у вирій.
Дніпро дивився у задумі щирій
і шкодував, що він такий старий.
Хоч хвилю підганяй, хоч берег рий,
а молодість не вернеться. Гай — гай!
Йому вже стільки років і віків,
що й сам би їх злічити не зумів.
Грай, синя хвиле, дужче вигравай.
Бо є ще сила в сивого Дніпра,
бо є ще порох у порохівницях.
А все ж йому козацька воля сниться –
його найкраща золота пора.
Якби спитали, він би розказав…
Та шепіт хвиль не кожен розуміє.
Дніпро задумавсь, наче засинав,
лиш хвиля берег риє, берег миє.

АКВАРЕЛІ ДУШІ

ПРОХОДИЛО ЛІТО

А повз мене проходило літо,
гріло сонцем, вмивало дощем,
на городі пишалося квітом,
обгорталось зеленим плашем.
І гойдало високі тополі,
і гойдало у полі жита,
не питаючись дозволу в долі,
крокувало крізь наше життя.
Ой, літа, як ви швидко минули!
А про зими вже що й говорить …
Десь вони у світанках заснули,
тільки ватра від сонця горить.
Тільки серце здригнулось тужливо:
не сумує уже, а болить.
Та для вічності це не важливо –
це для вічності навіть не мить.
Повернутись назад неможливо.
Що попереду? Що ще моє?
Та зозуля замовкла зрадливо —
не кує мені літ, не кує.
Тільки друзі мене не забули.
-Сумувати немає причин.
Не кують серед літа зозулі.
Почекай до весни, відпочинь.
Я занурююсь в сонячне літо,
я босоніж іду по траві.
Та соромлюсь віночок із квітів
пронести на своїй голові.
Хтось мене ще не так зрозуміє –
про свій вік забувати не слід.
Хто старітись не може, хоч вміє,
тому трішечки меншає літ.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × five =