ЛЮДСЬКИЙ СУД

Чи пізно заміж віддали,
чи не віддавана лишалась,
а все ж вона за щось каралась.
Судили люди, як могли.
Щасливі тішились: — дурна!
А нещасливі: — і вона!
Порочні: — не одні лиш ми!
А непорочні між людьми
жаліють, болісно зітхають,
а потім шепчуть, що вона
колись-то нищечком згрішила,
але ніхто про те не зна.
А вони знають…
а як насправді там було,
ніхто не знав, а всім кортіло,
бо, бач, до всього їхнє діло.
Отак і місто, і село.
А запитався б хто, для чого
судити нам одне одного?
Нехай колись нас судить Бог.
І хай прощає нам провини,
а ми підходьмо до людини,
щоб розділити біль на двох.

ПОПРИ ПЕРЕСУДИ

… А пам’ятаєш? Ми ходили босі…
І доспівали яблука в саду.
Якщо мене кохаєш ти і досі,
то я прийду, з запізненням прийду.
І ти забудеш пройдені дороги,
забудеш втрати, і старі, й нові.
І наші босі безтурботні ноги
ще раз пройдуть по росяній траві.
Ти не дивись, ти не дивись на мене.
Лише торкнися ніжної руки.
Таке кохання, вірне і шалене,
не кожен може нести крізь роки.
Давай з тобою попри пересуди
пройдемо в поле, у густі жита,
і там удвох, хай буде те, що буде,
ми нагадаєм молоді літа.
І я собі школяркою здавалась,
як добре, що тут дзеркала нема.
Те, що колись мені не дозволялось,
тепер собідозволю ясама.
Коли мене хто-небудь запитає:
— Де ти була? Куди ходила ти?
— Я там була, де зради не буває,
ані печалі, ані самоти.

ЧУЖА ЛЮБОВ

Чужу любов не пережити,
чужа розлука не болить.
Судити можна й ворожити,
і навіть вигадати мить.
І навіть радити не важко:
„Забудь його і все забудь”.
Ви не спішіть. Любов — не пташка,
її у клітку не вернуть.
Чужого болю не збагнути,
не позбирати сліз чужих.
Любові бути чи не бути –
залежить лиш від них самих.
Що не кажіть, а тема вічна.
Свої трикутники й кути.
Вона однаково велична:
чи любиш, чи не любиш ти.
Хто не пізнав любов і зраду
і хто зазнав її колись,
ви не спішіть давати раду
Тим двом, що щойно розійшлись.
В любові всякого буває:
і вороття, і каяття.
Її глибин ніхто не знає,
Вона глибока, як життя.