МАЛЕНЬКЕ ДОБРО

Вона не чекала ні оплесків, ні кореспондентів. Про неї не писали в газетах, не говорили
по радіо. Жила, як уміла, і творила добро. Маленьке, непомітне. А скажіть, хіба добро
ділиться на маленьке і велике? Добро — просто добро.
Власне, я про неї нічого не знала. Знала лише те, що звати її Ганною і що живе вона на
першому поверсі в нашому будинку. Що на першому поверсі — це добре. Бо як би
інакше?..
Хтось постукав у її кухняне вікно. Воно відчинилося.
— Тітко Ганно, можна тарілку супу?
— Почекай, підігрію.
По недовгім часі подала хлопцеві миску зі стравою.
— Почекай, дам хліба.
Я не чула, чи подякував їй цей хлопець. Певно, що подякував. Та це для неї, здається,
не було вже так важливо. А що ж для неї було важливо? Не знаю. Ця жінка просто підго-
довувала бездомних. Мовчки, без афіші давала їм страву і хліб, бо вони того потребували.
Ганна не питала, чому і як дійшли вони до такого життя, не питала, за що дехто з них
сидів у в’язниці, не питала, якої хто з них національності. Вона давала їм їсти. Серед тих
бомжів, кажуть, були навіть убивці. А може то люди брешуть. Може. Але Ганна в них
про те не питала. Вона давала їм тарілку супу і скибку хліба. Хто хотів ще — не підмов-
ляла, давала ще.
Люди, мабуть, дивувалися з неї. А дехто, мабуть, презирливо пхикав:
— Треба ж таке! Сама ж не бозна-яка багачка.
А Ганна, спокійна, як правда, творила свою людяну справу, маленьке добро — годувала
бездомних, бо вони — теж люди. Занедбані, нужденні, відкинуті світом на самісіньке дно,
але все ж люди.Я вірю, що Бог це бачить. А байдужі… Що, вони всього лиш люди.

ХТО ПРИДУМАВ МЕЧ?

Колись жила людина,
що називалася мавпою.
Або не так: мавпа,
що стала потім людиною.
На двох ногах ходила,
користувалася палкою,
густими лісами блукала,
протоптаною стежиною.
Займалася полюванням
і перше зерно посіяла,
вогонь добувати навчилася, –
отак собі і жила.
А як же, скажіть, ця мавпа
першу війну затіяла?
А як же, скажіть, ця людина
до масових вбивств дійшла?

А хто придумав меч
з гартованої сталі?
І навіть жолобок…
Аби стікала кров…
Чи з винаходом тим
мудріші люди стали?
Навіщо ми тоді
говорим про любов?
Історія мовчить,
історія не знає.
А якщо знає, то…
То все одно мовчить.
Загине від меча,
хто меч свій піднімає, –
такий людський закон,
так наша віра вчить.

А хто придумав вогнепальну зброю?
Який між тим усім страшний місток…
Чи пам’ятник поставили герою
з людської крові і людських кісток?..
А хто придумав кулемент, гармату?
А першу бомбу? А водневу?..Стій.
Те все колись впаде на нашу хату.
Це ж бумеранг — звичайний і простий.
То може знов людині стати мавпою?
Щоб жити знов без танків і ракет?
На мамонта іти з простою палкою…
Я — за. Та все це видумав поет.
Все, крім меча і ядерної зброї.
Бо для війни поети не годились.
Тому і серед них нема героїв.
Вінки тернові їм частіш судились.