ТЕ,ЩОБОЛИТЬ
КУДИ Ж ТИ ЛЕТИШ, СВІТЕ?
Інколи мені здається, що тому прекрасному і водночас шаленому світові нічого не треба:
ні музики, ні поезії, ні кобзарської пісні. Треба лише грошей, горілки і диких
танців. І летить той світ шкереберть в нікуди і ніяк не може зупинитися. І робиться
страшно.
Летять у безумі світи,
бомбують їх метеорити.
І летимо і я, і ти,
холодним космосом зігріті.
О Господи, помилуй нас!
Невже наш світ такий пропащий?
Летить у простір і у час,
ледачий, п’яний та гулящий.
Чи ти, о Господи, на нас
махнув байдужою рукою?
На простір, на людей, на час,
на землю, створену тобою?..
Ні, ні, то світ весь збайдужів
до ближніх, зрештою, й до Бога.
Хтось не допив, хтось не дожив,
не долюбив, — то все нічого.
Аби лиш запах дурману,
аби лиш гроші та гулянки.
І музики ясну струну
зміняв би на подзвіння шклянки.
А я ж люблю цей дивний світ.
І плескіт хвиль, і гомін лісу,
і шум вітрів, і шепіт віт,
і темних хмар густу завісу.
І тихі струни кобзаря
дзвенять красою неземною.
І хтось заплакав наді мною.
То плакала моя зоря…

Засинає земля,
як струна скрипаля,
як кохана у млосних обіймах.
І не віриться нам,
що десь тут чи десь там
хтось знаходить відраду у війнах.
Засинає земля.
Буде спати вона до світання.
Буде снитися їй
та довершена мрія людська.
Народилось в ту ніч,
очевидно, велике кохання,
в ніч таку народилась
хвилююча ніжність така.

Тільки легіт зітхань,
тільки трепет бажань,
тільки роси на зімкнутих віях.
Тільки сяйво зірниць,
як пригаслих зіниць,
тільки ніч в напівсні чи у мріях.
Засинає земля,
натомившись ходити по колу.
Не буди її, чуєш,
тривоги свої відведи.
Засинає земля.
Ти не дай її скривдить нікому.
І чорнобильський біль,
якщо можеш, скоріш відведи.