Я ТАК ХОТІЛА МАТИ ДОНЮ

Сходить місяць над водою,
у криницю загляда.
Що ж ти плачеш, моя доню?
Ти така ще молода.
Ніч заснула на покосі.
Розкажи свої жалі.
Ти така ще гарна й досі,
найгарніша на землі.
Ще твій усміх — хлопцям згуба.
Може, дам пораду я.
Ну… не плач же, доню люба,
хоч ти доня й не моя.
Бо не я тебе купала,
підглядала твої сни.
Я хотіла доню мати,
а вродились три сини.
Три сини — як соколята…
Богу дякую за них.
Я хотіла доню мати,
а судились три сини…
Три сини — то чисте диво.
Ну, а ти… побудь моя.
Може це й несправедливо,
але й досі хочу я
мати доню. Хоч часину!
Хоч чужу, як не свою…
Я твій сон, моя дитино,
в колискову перев”ю.
Заплету барвінком, м’ятою,
заклечаю черебрецем…
Сходить місяць понад хатою,
загляда тобі в лице.

ЩО МИ СКАЖЕМО ДІТЯМ

РОЗЛУЧЕННЯ

— І навіщо ми все це затіяли?
Що розлучення нам принесе?
Разом вчилися, вірили, мріяли,
А тепер обірвано все.
Кожен з нас мусить жити заново
І новий будувати дім.
У житті нам обом не таланило.
Що ж, надумали — то ходім.
Обірвемо останні ниті,
Що ще досі в’язали нас…
Тільки що ми скажемо дітям?
Ти подумай, доки є час.
— А хіба їм щось треба казати?
Так… роз”їдемось — і шабаш…
— Ну а як же! Вони мусять знати,
Запитають, де тато наш.
— Ну… придумай сама, що хоче.
Тільки дуже мене не картай.
Навернулися сльози на очі.
— До побачення! Ні… прощай…
Обірвалося щось назавше,
Мов на рані живі ще шви.
І, ні слова вже не сказавши,
Розлучатись вони пішли.

В квартирі затишно й розкішно,
В бокалі піниться вино…
Замкнула двері і поспішно
Забридле дивишся кіно.
Ви розлучилися сьогодні –
І він додому не прийшов.
Між вами прірва чи безодня,
Там, де колись була любов…
А ти не втратила надії:
Чогось чекаєш, та дарма.
Самотнє серце не зігріє
Любов, котрої вже нема.
Вино чомусь самій не п’ється,
Лиш тільки тугу наганя.
Здається… Ні, то лиш здається:
Хтось тихо двері відчиня.
Ти до кінця ще не збагнула,
Ще не повірила в біду.
В тобі живе твоє минуле,
А за вікном вітри гудуть.
Ти знову плачеш, знову плачеш,
А сльози, любко, не вода…
Ну як він того не побачив,