ЗАБУДЬ МЕНЕ

У тихім плеску зоряної ночі,
коли гримить шалений хор цикад,
ти не дивись, коханий, в мої очі:
ніщо не повертається назад.
Між нами подих вічної безодні.
Я можу тільки руку простягти.
Але чому ми знов удвох сьогодні –
про те і не здогадуєшся ти.
То просто ніч така до болю чиста,
то просто моря тиха глибина
і та цикад мелодія врочиста,
хвилююча, весела і сумна.
І вітер нас підслухати не може,
замести в серці твій глибокий слід.
Допоможи нам, мелосердний Боже,
все пережити аж до схилу літ.
Ну що ж, я прикидатися не вмію,
така я є, такою я була.
Забудь мене, як ту солодку мрію,
котра чомусь здійснитись не змогла.
Ще буде біль, пекучий, запізнілий –
колись прийде й до тебе каяття.
Та не смути себе тим болем, милий:
на жаль, нема в минуле вороття.
Не треба більш нещирого цілунку,
не треба слів байдужих і пустих.
Цикади плачуть, ніч сміється лунко,
а ти вже й мою руку відпустив…

ПЛИВЛИ СЛОВА…

Пливли слова, як струмені потоку,
як з гір збіга вода після дощу.
Я в очі подивилась ненароком –
і зрозуміла: все тобі прощу.
Я в погляді твоїм себе впізнала –
і вже очей відвести не могла.
Чи я люблю, я поки ще не знала,
але в ту мить щасливою була.
Пливли слова, закохано і щиро,
бездумно так і з тихим торжеством.
Ти був моїм омріяним кумиром,
моїм єдиним грішним божеством.
Пливли слова… Без суті і без змісту,
звучали ні про що, але й про все.
Ту мить єдину, владну і врочисту,
нетлінний час в життя моє несе.
Пливли слова. Пливуть вони і досі.
Звучать для інших, а для мене — ні…
А вир життя кудись мене відносить,
у каламуть реальності й брехні.
Десь там стоїть закохане дівчисько.
То я була, чи може і не я…
І жаль, що моя мрія зовсім близько,
нездійснена, та все-таки моя…

ПОКАРА САМОТИ

Зігрій мене своїм теплом.
Я так замерзла в тому світі.
Бо самота не хоче гріти
і розмовляти за столом.
І розкажи, як знаєш ти,
чи світ такий вже зовсім грішний,
що посилає нам Всевишній
гірку покару самоти.
Розраду й крихітку тепла,
мій давній найщиріший друже.
Від самоти втомилась дуже.
Як боронитися від зла?

ОБЕРИ МЕНЕ ДО ПАРИ

Місяць скаржиться на тебе,
що до нього не виходиш,
зорі скаржаться на тебе,
що не дивишся на них.
Хлопці скаржаться на тебе,
що ти з розуму їх зводиш,
що нема очей прекрасніш,
невблаганних, чарівних.
Я не скаржуся нікому,
ні на що не нарікаю,
тільки млію у коханні,
тільки мучуся в журбі.
Я не скаржуся на тебе,
бо тебе я так кохаю,
що готовий все на світі
я пробачити тобі.
Обери мене до пари.
Не заламуй руки в горі.
І ми підемо з тобою
подивитись на зірки.
Вийде місяць із-за хмари,
засміються ясні зорі,
і відчепляться від тебе
всі тутешні парубки.