Сон бере мене за плечі
і веде у світ казок.
І весь вечір, і весь вечір
пахне приспаний бузок.
Я зірву собі хоч трішки
для розради, для душі,
помандрую, сонна, пішки
у дитячі спориші.
— Мамо, мамо, де мій м’ячик? –
крізь роки гукаю я.
Десь далеко лялька плаче.
Ні це лялька не моя.
Бо у мене шматиняна,
та найкраща із ляльок…
На Купала, на Івана
хто нарвав таких квіток?
Каже сон: — небавом ранок,
повертатися вже час.
— Почекай, я тільки гляну,
2.
чи вродили груші в нас.
Райські яблука гнуть гілля…
Десь далеко бубон б’є…
Це ж чиє ото весілля?
Та невже ж таки моє?
Гості, гості за столами,
і веселі, і хмільні…
Щось не видно тата й мами.
Ось вони. Чомусь сумні.
— Чи не раді Ви за доню?
— Раді, дочко. Просто ми
не вблагали твою долю
не торкнутися крильми.
Чуєш, як лунає пісня?
Веселися і не плач.
Ще наплачешся опісля,
серед зради і невдач.
— Повертатися пора нам.
Мусиш бути вдома ти.
Прокидався свіжий ранок,
а за ним мав день прийти…

СВІТЛО В ЧУЖОМУ ВІКНІ
Ой, світлечко, світелечко
у чужім вікні.
В когось доля не далечко,
моя ж в чужині.
Моя доля десь блукає
по чужих світах,
а до мене прилітає
тільки в мріях-снах.
Заспіваю, загукаю –
може вчуєш ти:
хай полине моя пісня
у чужі світи.
Прилети не на весілля –
на коротку мить,
або дай такого зілля –
хай переболить.

МОЇ СЛЬОЗИ ЦВІТОМ ЗІЙДУТЬ
Я сльозу зупинити не можу,
і вона покотилась з-під вій.
У потічок гірський твою кинула рожу,
бо не мій ти вже більше, не мій.
Я не раз і не два ще заплачу,
і ганьбу від людей я стреплю,
але зраду твою я тобі не пробачу,
хоч тебе я ще й досі люблю.
Вже й матуся на мене сварила,
що журою ходжу між людьми.
Не на радість — на горе тебе я зустріла,
бо назавжди розлучимось ми.
Що ті сльози моїцвітом зійдуть,
а розлука терном проросте.
Ти не клич, бо до тебе я більше не вийду.
Не картай мене, милий, за те.

ВІДЛИГА
В житті чомусь таке буває:
серед зими теплом дихне.
Десь хлопець дівчину гукає –
а я подумала: мене…
І ти повіриш ненароком,
що вже весна прийшлау світ,
і дихається так глибоко,
як у розмаї ранніх літ.
Отак чомусь бува з людьми,
що часом віхола затихне,
дихнеться повними грудьми –
і знову кров у жилах стигне.
Я щойно рвалася в політ,
я щойно мріяла й любила –
і знов зима запорошила
твій слід і цей примарний світ.
Відлига посеред зими…