ЧОМУ ПЛАЧЕ КАЛИНА

Ти стоїш у весільнй сукні,
розпашіла і розхвильована.
І дивуються всі присутні,
що ти гарна, як намальована.
А на серці у тебе сумнів,
і душа твоя у тривозі.
Ти стоїш у весільній сукні,
а в очах притаїлись сльози.
Не його ти колись любила,
не його ти колись чекала,
не за тимти колись тужила,
не до того листи писала.
Вже помітили навіть друзі,
що сумна чомусь наречена.
Серце б»ється у млосній тузі:
«Не для мене це, не для мене».
Ні на кого жалю не маєш.
Ти сьогодні ідеш до шлюбу.
Хочти знаєш, напевно,знаєш,
що не любищ його, не любиш.
Ти стоїш у весільній сукні,
ти до всього байдужа наче,
все шукаєш когось між присутніх.
А калина, зажурена, плаче.

ДО ДІВЧИНИ

Може, ти просто чаклунка,
Мавко моя босонога.
З розуму зводиш,
в безум заводиш,
тільки не знаю для чого.

Чим ти мене полонила,
так і не можу збагнути.
Дівчино гарна,
дівчино мила,
як твої очі забути?

Ти посміхнешся — я в’яну.
Брівки насупиш — німію.
Лебедем стану,
місяцем гляну,
та говорити не вмію.

Може колись осмілію,
гляну одверто у вічі.
Ти усміхнешся,
ти пригорнешся –
і я забуду свій відчай.

Тільки допоки сміливість
браму мою обминає,
дівчино-квітко,
біла лебідко,
заміж не йди, я благаю.

У МАНДРИ

Вже виросли мої сини,
вже підростають мої внуки,
а я ще бачу юні сни.
І хтось бере мене за руки
й веде у світ моїх казок,
у світ дитинства голубого.
Намиста першого разок…
А більш нічого і нікого.
Ось мати, матінка моя
у клопотах своїх щоденних…
Щось каже, та не чую я
тих слів її благословенних…
Чому не чую?.. Пахне хліб,
бо мама вийняла із печі…
Велика втіха для малечі.
Та й для дорослих…Зріє біб
на чистім маминім городі.
Надвір! У літо! У садок!
Бджола зумрить…Спинити годі.
Бо скільки ж тут росте квіток!
Гукаю: — мамо, дайте хліба!
— Не можна. Він гарячий ще.
Ще так далеко до обіду,
що пахне салом і борщем.
І вивільги кричать у шалі:
„Я ще не обідав! Я ще не обідав!”
А сни спішать все далі й далі.
Куди спішать — хто б теє відав…