ЧЕРЕЗ РОКИ
Гукну тебе через роки
і через відстані любові.
Торкнися трепетно руки,
зімлій у пісні чи у слові.
Вже квітом повняться сади,
вже зацвіли давно каштани.
Ти, хоч у сні, прийди сюди –
Ми тут зустрінемось, коханий.
Цвіт незабаром опаде.
Все заболить, а потім стихне.
І вже ніколи і ніде
наш поцілунок не достигне.
Зірви його. Ну, хоч тепер…
Хоч запізніло, через роки.
І раптом відгомін завмер,
і тільки кроки… кроки… кроки…

КРИЧАТЬ СТРИЖІ

Ти не береш мене за руку.
Ми на порозі у розлуку.
Ми ще з тобою не чужі.
Але чому кричать стрижі?
Але чому кричать стрижі?

Колись булаянайгарніша,
але тепер у тебе інша.
Ти більш нічого не кажи.
Але чому кричать стрижі?
Але чому кричать стрижі?

Як довго тягнеться хвилина.
Колись була твоя єдина.
Ми зупинились на межі,
бо такчомусь кричать стрижі.
Кричать так голосно стрижі…

ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ1.
Стояла тиха, безборонна ніч,
у темну хустку з зорями зап’ята.
Десь плакав сич, старий, забутий сич,
і гіркла на устах холодна м’ята.
Я думала, що ти вже не прийдеш.
Чого б ти мав у ніч таку не спати?
Блукали тіні між старезних веж,
і дихав вітер пахощами м’яти.
Стояла, пригорнувшись до верби.
На тебе я вже зовсім не чекала.
Ховалася від розпачу й ганьби
івід образ, що від людей зазнала.
Почула раптом твій непевний крок.
Зайшлося серце, стуманіли очі.
І місяць виплив між своїх зірок –
окраса переляканої ночі.
Дивився місяць: хто ще там не спить?
„О, певно, це закохані, бо двоє…”
Не відав місяць, що розлуки мить
навіки роз’єднає нас з тобою.
Зробила крок назустріч.Може два.
Ти зупинився, подививсь довкола.
* Ти кликала? Безсилі всі слова.
Запахла, окрім м’яти, матіола.
* Я кликала. Бо сам би не прийшов.
Хотіла ще раз глянути у вічі
і повернути всю твою любов,
докинувши до неї весь свій відчай.
Твоя любов вже більше не живе.
Навіщо маю я її тримати?
* А я вже думав: скажеш щось нове.
Світ паморочивсь від гіркої м’яти.
* О, в мене що не день, то новина.
Про те невдовзі заговорять люди.
Я незабаром буду не одна –
дитя твоє невдовзі з нами буде.
* Дитя? Моє?..Ну, знаєш…Я ж казав:
* У мене інша, поміж нас — безодня.
* Ти знав, що я…— Нічого я не знав.
Від тебе вперше чую. Лиш сьогодні.
* То ти…— Я тут безсилий. Не мороч.
Могла подбати, щоб того не сталось.
І раптом став накрапувати дощ.
Сховався місяць. І зірки сховались.
* А ти… додому йди. Нема чого
тобі самій тут поночі блукати.
Я не могла вже бачити його.
Я очманіла від гіркої м’яти.
* Ну вже та м’ята… — болісно сказав.
І став таким колишнім на хвилину.

Ще крок… і ближче біля мене став. 2.
* А може… ще хоч ніч… одну-єдину!
Й до мене ніжно руки простягув,
свої обійми він розкрив для мене.
* Не можна. Ти вже іншій присягнув.
* Не присягав. Тебе люблю. Шалено!
Я все ще пригорталась до верби,
немов вона могла порятувати
від сорому й ще більшої ганьби,
якої зараз я могла зазнати.
Сильнішав дощ. Пора було вже йти.
Пониклий від благання і знемоги.
* Єдина — ти! Мені потрібна ти!
Хотіла йти, та не корились ноги…
* Тебе й на хвильку я не забував.
Тебе я кликав, найдорожчу, любу…
* Але життя ти з іншою з’єднав,
щоб завтра повести її до шлюбу.
* То все пусте. Так треба, зрозумій.
У неї батько знаєш ким працює?
Дай сили, Боже!Він уже не мій!
Він на весіллі завтра затанцює.
Він їй у церкві завтра присягне,
а все життя любитиме мене.