8.

Все немов чогось бракує,
коли кіт наш бурлакує.
Ти, хоч вір, а хоч — не вір:
отакий маленький звір,
а привикнеш, то без нього
не обходиться нічого.
Йди, холоне молоко.
Де подівся наш Лінько?
— Кіт наш, правда, лінькуватий.
Та не треба так казати.
Він образиться й піде,
що ніхто і не знайде.
— Ну, іди вже, не барися
і з котом вже повернися.
Хай йде пити молоко.
Але він таки Лінько.

Кіт зажив собі спокійно,
романтично, елегійно.
Довго спав і ситно їв,
і нічого не робив.
Пригощався молоком,
забавлявся із клубком,
був ласкавий з усіма –
словом, крашого нема.
Тільки часто йому сниться
та сибірська гарна киця.
Довго думав, що й казати,
як той вузлик розв’язати.
Серце краялось і мліло –
так побачити хотіло
оту кицю знамениту
і нанести їй візиту.
Та все якось відкладав,
бо сміливості не мав.
Якось він причепурився,
гарно лапками умився,
а Оленка, що все знала,
ще й кокарду пов’язала.
Він пішов її шукати,
просто так, щоб привітати,
як близький її сусід,
побажати сотню літ.
Той паркан він пам’ятав,
ті ворота добре знав.
Сів навпроти, став чекати,
доки вийде киця з хати.
Та її щось не було.
Може, десь пішла в село,
може, ще кудись пішла,
9.

може,іншого знайшла.
Кіт сидів між бур’янами.
„Може, киця вийшла заміж?
Де тепер її знайти?”
Вже хотів додому йти.
Заспівав одну з рулад,
але вийшло щось не в лад.
Пильнував аж до обіду,
та її нема і сліду.
Раптом… вийшла! Мов цариця,
голуба сибірська киця
і сказала тільки: — Ах,
чом сидиш ти в бур’янах?
Я тебе давно чекала,
і не їла, і не спала,
все дивилася в вікно.
Та збагнула, любий друже,
що, мабуть, тобі байдуже,
що забув мене давно.
Кіт вклонився шанобливо,
мелькнув хвостиком звабливо.
До кокарди він не звик,
а її Оленка, звісно,
причепила, щоб не тісно,
то кокарда, мов навмисно,
як городами він біг,
з”їхала на правий бік.
Та він знав: кокарда та,
як в породного кота.
Говорити був мастак,
то сказав красуні так:
— Я не красень, ясна річ,
та не спавні вдень, ні в ніч
і не ласував обідом –
пильнував за вашим слідом.
Я зізнатись щиро мушу,
ви мені запали в душу
ще, голубонько, тоді,
коли був я у біді.
Я давно вже намірявся,
але з духом не зібрався
і сміливості нема,
бо не знав, чи ви сама.
— Я сама, мійлюбий пане.
Господиня вранці-рано
десь до міста почухрала
і дітей своїх забрала.
Так що прошу, любий коте.
Та зачинені ворота.
Якщо можна, через пліт.
Але прошу, любий друже,