Помовчав лірник лиш коротку мить.
До струн, немов до серця, доторкнувся.
* То жаль віків. То біль мого народу,
що виборов таки собі свободу
і волею тією похлинувся,
та ідолам новим поклони б’є
і своїх дочок в рабство продає.
А ліра плаче, бо її болить.
Безбожники на себе хрест кладуть
і може й незабаром поведуть
і лірника, і ліру на Голготу.
Ті ж яничари, що колись, достоту!
Брехливими устами оскверняють
молитви чистої непогрішиму суть.
Вони не знають… або може й знають:
молитви їхні душі не спасуть,
тим паче, неправдиві та нещирі.
* Та ви про те не граєте на лірі.
* Та ліра знає, бо вона — жива!
І зовсім ні до чого тут слова.
Ті ж яничари, у новій личині.
І ліра плаче по такій причині.
Бо з тих часів далеких і донині
їх так багато ще на Україні.
Ми вдвох із нею молимося Богу.
Ну, а коли рушаємо в дорогу,
я їй розказую, який проляже шлях.
Вона ж дає свою на теє згоду
і не чекає вже на нагороду,
і будить смуток у людських серцях,
щоб веселившись, волю не проспали,
а то її найвищі принципали
проп”ють або за шеляг продадуть
і знов народ у ярма поведуть.
Потурчилась і занепала віра.
А ви питаєте, чом плаче моя ліра.

2.
Від того плаче, що її пісні
і душу лірника не всім дано збагнути.
Вона заплаче — і не дасть заснути,
щоб завтра не прокинутись в багні.
Я іноді також із нею плачу.
Дивлюсь довкола — і все менше бачу
отих, що розуміють ліри хист,
пісень народних предковічний зміст,
такий високий, як свята молитва.
Триває битва, непримирна битва
добра і зла. А хто тут переможе?
Допоможи нам, Милосердний Боже!

Пісень народних неземні скарби,
народе мій, молю, не розгуби
в гонитві за долярами і злотом.
Не дай втоптати пам’ять у болото.
Веселощі…вони у ліри є.
Вона їх береже на справжнє свято,
коли народ кайдани розкує
і знищить найостаннішого ката.

І він, перехрестившись, цілував
свою стражденну, невмирущу ліру.
Це добре, що він ще не втратив віру
у свій народ, що пісню рятував.
А ліра, непорочна і свята,
відпочивала під його руками,
щоб знову йти незнаними шляхами,
допоки лірник не зімкнув уста.