Як доля кине вас серед степів,
весною, влітку, може, що й під осінь,
почуєте кобзарський тихий спів —
кобзарські душі там блукають досі.
Співає хтось про Ґонту, Богуна,
а хтось про Богуславку, про Нечая…
Живе в народі пісня не одна.
Про кобзарів ніхто ж і не згадає.
“А може, України вже нема ?
Чи всі поглухли і ніхто не чує?”
Кобзарська дума йде до нас сама,
степами українськими мандрує.
У небі десь горить Волосожар,
хмарки пливуть то білі, то рожеві…
З правіку йде до нас сліпий кобзар.
Вклонімось низько тому кобзареві.

Не танцюйте під Гігу

“На могилі моїй посадіть молоду яворину…”
Це співає наш Гіга. Йому вже не треба й реклам.
“Я любив Вас усіх, а найбільше любив Україну”.
І я вірю його непідкупним і щирим словам.
Завмирає душа, коли чую ту пісню відому.
В ній проймає усе, — і мотив, і прекрасні слова.
Із далеких доріг повертає та пісня додому.
Все найкраще, здається, у кожному з нас ожива.
І лунає та пісня, як сповідь, проста і велична,
і той голос безгрішний, здається, до Бога летить.
В ній таке щось людське і до болю, до щему правічне,
що так хочеться жити й, здається, довіку любить.

Та буває по-іншому… Сита компанія п’яна
розкрутила ту пісню на голий, спотворений крик.
Безсоромно танцюють під нашого Гігу Степана.
Хоч би хтось зупинив, хоч би хтось урезонив той рик.
“На могилі моїй посадіть молоду яворину…”
Та яка яворина! Про неї і гадки нема.
“Я любив Вас усіх, а найбільше любив Україну”.
Хоч би хтось зупинився і витер сльозу крадькома.
І танцюють під Гігу, танцює компанія п’яна.
Не хвилюють нікого перейняті болем слова.
Та невже ми і справді онуки того Тамерлана,
що про нього і доситі та пам’ять недобра жива?
І танцює орда, перевита завзяттям веселим.
І здається мені: під ногами — могили батьків.
То давайте ж, братове, ми, навіть збадьорені хмелем,
не забудемо, зрештою, хто ми насправді такі.

На древній землі Кия

На древній землі КИЯ,
де ЛИБІДЬ і досі живе,
моя голуба мрія
на хвилях Дніпрових пливе.
Закохана і примарна,
змахнула своїми крильми,
та я зрозуміла, що марно:
ніколи не стрінемось ми.
Я стану з Дніпром обіч
й почую чужі голоси.
Татари женуть здобич —
багатий і вічний ясир.
Погляне Дніпро в вічі —
він землю свою береже.
І крикне козак з Січі,
і кінь вороний заірже.
Облишу свою мрію.
І що мені повів віків?
Я шаблю тримати вмію
і стану поміж козаків.
Як треба, коня осідлаю
й перепливу Дніпро.
Я знаю, я вірю, я знаю,
що переможе добро.
Я чайкою в небо злину
й повернусь на ранній зорі
туди, де про Україну
співають мої кобзарі.
Співають вони про минуле,
з якого я щойно прийшла.
Нічого вони не забули,
і пісня мене знайшла.
На кручі стою Дніпровій,
де ЛИБІДЬ і досі живе,
а у серпанку казковім
мрія моя пливе.
У неї крила могутні,
світяться очі ясні,
минуле, сучасне й майбутнє
вона розповість мені.

Лукава доля зводить нас
Лукава доля повсякчас
нас зводить з лицемірним словом.
І нехристи з Різдвом Христовим
вже голосно вітають нас.
Ще так недавно залюбки
дітей з пасками розганяли.
Тепер на віру поміняли
свої червоні партквитки.
До церкви йдуть, поклони б’ють
з брехливими устами Юди.
Невже покари їм не буде?
Молитви шепчуть, хрест кладуть…
Святкують Жовтень, Первомай,
Різдво святкують і Великдень.
Коли ж їм врешті-решт набридне
і стануть під якийсь вже край?
І від нещирої хвали,
і від нещирої любові
рятуй нас, Боже. В їхнім слові
шукай огуди та хули.
А я не знаю їхніх снів
й на них не буду ворожити,
та знаю, легше стане жити,
як менше буде брехунів.
Аж страшно й соромно мені,
бо ж так навчились говорити.
Людей ще можна одурити,
а Господа, запевне ж, ні.