Щоб не згасла свічка

Невістка стиха говорила:
— Така вже прикра, Боже мій!
Я коло неї так ходила.
Так буде легше їй самій.
Там буде з ким поговорити,
там буде догляд і харчі.
— Не треба лиш себе дурити.
Ти добре спатимеш вночі?
— А що таке? — Та так, нічого.
Либонь, у тебе добрий сон.
Та пам’ятай лишень про Бога.
На все у нього свій закон.
Його порушувать не можна.
Про совість я уже мовчу.
— Судити легко. Вчити кожне
мене береться. Й я навчу
кого завгодно! Що ж робити?
Ми ще обоє молоді,
нам ще так хочеться пожити
своїм життям. Її ж гляди,
й не можна вже саму лишити.
А нам на море вже пора.
В будинку цьому можна жити.
– Ти будеш теж колись стара.
– То буде дуже ще нескоро.
– Але ж такий настане час.
А вам не можна вже без моря?
— Ні. Ми вже звикли. Кожен раз
ми влітку їдемо на море.
Й беремо внуків. Розвели!..
Ах, яке горе! Яке горе!
Стару, бач, матір віддали.
Там зручності, на двох кімнати.
– А ти пішла б туди сама?
– Мені ще рано. — А то ж мати!
Ні, в тебе совісті нема.
— Їй все одно вже, я гадаю.
Вона своє вже віджила.
– Ти чуєш, як вона ридає?
– Стара вже з розуму зійшла.
Бо хоче, щоб її жаліли.
А з мене досить! Хтось балакав…
А там на небі хмари мліли,
незримий ангел тихо плакав…

Вдень і вночі вона ридала.
Нікому спати не давала
й сама не спала. Голосила,
то знов благала і просила.
— Ото стара! От баба вперта!
Вгамуйся вже! Чого кричиш?
Лежи собі, мовчи та диш!
Як всі, чекай своєї смерті!
Сюди привозять не на гульки,
на смерть везуть. Ти ж не дурна!
— То дайте хоч якісь пігулки.
Щоб скорше. Мука та страшна.
Така нестерпна… — Чуєш, Люба?
Ти їй пігулки подавай!
А потім баба вріже дуба,
а ти за ню відповідай!
Працівників серця схололі.
Яке їм діло до старих?
Та потім щось-таки вкололи,
щоб відпочить від криків тих.
Упала в сон, мов у безодню.
Летіла тихо й безборонно.
Нема ні вчора, ні сьогодні,
вона, либонь, поза законом.
Вона прокинеться і знову
збагне весь відчай неминучості.
І уві сні молилась Богу,
аби їй довго вже не мучитись.
А ще молилася за сина,
і за невістку, і за внуків,
щоб Бог простив їм її муки,
у Бога подумки просила.
А чи простить?.. Того не знала.
Їй так боліла голова.
Чекайте… Як там?.. Пам’ятала
святі Шевченкові слова.
“…Бо хто матір забуває,
того Бог карає,
чужі люди цураються,
в хату не пускають”.

І в пам’яті перебирала
свої натруджені літа.
І не доїла, й не доспала.
І десь здалека доліта
предивна пісня. Хор співає.
Й вона в тім хорі. Так було…
А ось на сцені виступає,
читає вірші… Де ж те зло,
що десь в колисці причаїлось
і вилізло лише тепер?..
У голові думки роїлись…
Так, чоловік її помер…
Плекала сина. Потім внуків.
Вона і досі любить їх.
Узяти б правнуків за руки,
побути б ще серед своїх.
Ну хоч малу якусь часину.
Нема. Нічого вже нема…
Вона шептала: „Сину, сину…”
А за вікном була зима…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × 3 =