Щоб не згасла свічка

ПОЛОТНА

Як рудий Панько в Італію їздив (Сміх крізь сльози)

Як побравсь рудий Панько
з Феською рудою,
літ багато вже з тих пір
спливло за водою.
Збудували собі хату
та й жили, як люди:
мали випити що в свято
і що з’їсти в будень.
Певно, так би і жили,
може й за сто років
і не мали б між людьми
жодної мороки.
Та лихий Панька попутав —
нема йому кари!
Кинув в голову Панькові
думку про доляри.
А як думка та в макітру
Панькові запала,
зажурився хлоп і ходить,
як та чорна хмара.
Щось думає, метикує,
збайдужів до всього.
— Ніщо інше, як кобіта
завелася в нього.
Стала Феська міркувати.
— Хлоп же не каліка…
І почала пильнувати
свого чоловіка.
День і два за ним слідкує
вірна його Феська,
та ніхто з ним не ранткує.
— Видко, справа кепська.
Захворів. А може дістав
десь якогось спіда?
І присіла його жінка
опісля обіда.
— Кажи мені, сучий сину,
що ото з тобою,
що ти ходиш, як та хмара,
повитий журбою.
І тоді сказав Панько
своїй молодиці:
— Продаємо, жінко, хату
й їдем за границю.
— Чи ти, хлопе, геть здурів,
чи з дива напився?
Чи до тебе, чоловіче,
блуд якийсь вчепився?
— Дурна бабо, — Панько каже,
— що ти розумієш!
Ти ж і євро від доляра
відрізнить не вмієш.
— І батьки мої ніколи
не відали того.
— От тому ми й так живемо
з тобою убого.
От як ми на “Мерседесі”
приїдемо в гості,
кум Степан, дурна ти Фесю,
аж лусне від злості.
А коли ми ще з тобою
й магазин відкриєм…
Словом, їдем. І не переч,
бо і ми щось вмієм.

Зупинились в Італії.
Боже ти мій милий!
Людей наших наїхало —
все заполонили.
Прислухались — кругом звучить
українська мова.
— Може, ми з тобою, Фесю,
втрапили до Львова?
І прибульці від такого
зовсім розгубились.
— Та не може бути того,
щоб ми з курсу збились.
І згадала: — Та ж у Львові
і моря немає.
— Та то правда. Але тепер
лихий його знає.
Можуть море перенести
і ліси згубити,
якщо можна на тім ділі
добре заробити.
— Не вигадуй. Прислухайся.
Італійська. Чуєш?
— Краще думай, де ти, Фесю,
нині заночуєш.
Бо то наші навчилися.
Як захочуть, можуть.
Та вони нам, люба Фесю,
нічим не поможуть.
Бо така паскудна вдача,
певно, у людини:
добре, що я видряпався,
нехай другий гине.
— Нема чого, чоловіче,
на всіх нарікати.
Ніхто тебе на вигонив
із власної хати.
— Ну-ну, жінко. Зараз в сльози.
Бачиш, скільки люду.
І для нас тут щось знайдеться.
Якось воно буде.
Тут якийсь-то черевань
прямо до них чеше.
Вже не знаю, чи то гірше,
чи буде їм легше.
— Що, приїжджі? Знайомитесь?
Я зразу й побачив.
Що? Роботу шукаєте?
— Та… не із ледачих.
— Що ж ви пізно так привезли
свою мармузелю?
Якби колись, влаштував би
у якімсь борделю.
Вона, правда, у вас таки
геть зовсім руда,
та якби була молодша,
то це не біда.
В нас клієнт буває різний,
в кожного свій смак…
Але їй уже запізно.
Аж Панько закляк.
А коли прийшов до тями,
мову відняло.
Так і кинувсь з кулаками
й затопив в чоло.
— Ну-ну, хлопе, схаменися.
Якої холери?
Якщо хочеш, зараз будуть
тут карабінери.
На таких тут є управа.
Це тобі не Жовква.
Стоїть Феська заплакана,
від злості пожовкла.
— Мою жінку? До борделю? —
здобувся на мову.
— А шлячок би тебе трафив!
Й з кулаками знову.
— А ти думав, вас покличуть
лекції читати?
Таких, як ви, чоловіче,
нікуди дівати.
Пожалів твої сивини
й дам тобі роботу.
Будеш коней доглядати
до сьомого поту.
А от жінку влаштувати —
то просто біда.
Пішла б страви подавати,
так вона ж руда.
В нас клієнти вередливі,
можем збитки мати.
Хіба от що: нехай іде
собак годувати.
Та скажи хай витре очі,
краще хай сміється.
У собак від сліз жіночих
апетит псується.

Влаштувались. Ще їм дали
якусь комірчинку,
як сказали: — Для ночівлі
і для відпочинку.
Та хіба ж до відпочинку?
Ледве ноги носять.
А посходяться — то жінка
клене і голосить.
— А щоб тобі колька в живіт!
Та ще й попід груди!
От, якби ми не їхали,
то жили б, як люди.
Феська ще біля собак
щось там перекусить.
А Панько вівса не їсть,
то терпіти мусить.
Часом щось там собі купить,
як терпіть не годний,
то проковтне й не помітить —
та й далі голодний.
І згадує, як то колись…
Сяде коло столу,
умне миску вареників
і миску росолу,
а перед тим ще шкляночку
доброї горілки…
Жив чоловік, як людина,
тепер без домівки.
— Чом я тебе, моя Фесю,
тоді не послухав?
Не спав Панько, журивсь Панько
й потилицю чухав.
В голос того не казав —
хай спить, язиката,
щоб не було її зверху,
бо сказиться, клята.
Спершу вони ще терпіли.
Потім таке стало,
що платити не хотіли
і не відпускали.
Й череваня десь не видно:
дідько його знає,
де подівся. Може, нових
прибульців наймає.
Потім Панько розказував,
а Феська мовчала,
бо на свого чоловіка
жаль великий мала.
— Прийшлося нам, хоч пропадай —
нема на те ради.
Ні якого начальника,
ні тобі громади.
Вже й утік би чоловік,
так грошей немає.
Як не тиснеш клятий гріш,
він з рук вислизає.
Український мафіозі
змилувавсь над нами:
дав нам грошей на дорогу
й допоміг з квитками.
Повернулися додому,
Слава Тобі, Боже.
Свої люди — не татари:
може, хто поможе.
І помогли: хто — молока,
хто — плесканчик сиру,
аби Панько із Феською
відновили силу.
Кум позичив трохи грошей,
щоб він розкрутився.
— Кум у нас таки хороший,
я не помилився,
що узяв його за кума.
А ти не хотіла.
— Ще що згадай! Як говориш —
говори до діла.
Феська стала зовсім не та:
зла, як той собака.
Та й то правда: був він газда,
а тепер — бурлака.
Розкрутився. Та ще борги
віддавати мусить.
А як чує про доляри,
то його аж трусить.
Молодих тепер навчає.
Та чи ж то поможе?
Нехай сидить, дурень, вдома
і живе, як може.
Зате Феська тепер стала
жінка гонорова:
у розмові так і вставить
італійське слово.
Розказує, що нібито
якийсь італьянець
кликав її на вечерю,
а потім у танець.
Просив її залишитись,
бо любить рудих.
Але Феська не лишилась,
бо вона не з тих.
Та й Панька пошкодувала:
пропав би без неї.
Повернулась! Й живе тепер
на перефереї!
Ото дурна! Була б собі
тепер вже сеньйора…
Та й зітхала. Чи з радості,
чи таки від горя.
Та ще іноді Панька
лихим оком мірить.
Сама собі щось вибреше —
сама ж і повірить.
Про Фещину перспективу
знало все село.
І Панько вже задумався:
— Може, що й було…
Але ж диви, яка жінка!
Дарма, що руда…
Стільки років жили добре,
а тепер — біда!
Хоч би хлоп був якийсь наш,
а то ж італьянець!
Так і знай, якесь ледащо
або так, поганець!
Що із жінкою робити —
вже не має гадки.
Злість Панька взяла така,
що пішов до Гапки.
Не зраджував свою жінку,
а тепер-от зрадив.
Розводитись офіційно
кум йому не радив.
— То ж ганьба на все село!
Що не говори…
Як там навіть щось було…
Плюнь і розітри!
Послухали таки кума —
і не розвелись.
Все затихло, живуть мирно,
як було колись.
А як часом на екрані
Італію бачуть,
телевізор виключають
і ледве не плачуть.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 − 2 =