Щоб не згасла свічка

Де б не був ти
Де б не був ти, у якому краї,
повертай додому неодмінно.
Пам’ятай, тебе завжди чекає
рідна твоя мати — Україна.
Не потрібні ордени й медалі,
їй не треба ні грошей, ні слави,
ти облиш чужі шляхи і далі
й до своєї повертай держави.
Тут проблеми, і дрібні, і вічні,
може, тут з’їсиш і черство, й пісно.
Хай святиться та земля велична
і народ її і нині й прісно.

Для інших слів пора ще не настала
Одвертий глум… І грати на вікні…
І глупа ніч тобі сміється в очі…
Ти гордо кинув ворогові: “ні”,
бо просто бути прихвостнем не хочеш.
А твої рідні десь там за дверми…
Опльовані, зацьковані, розп’яті,
повторювали: “Хто ж, коли не ми?”
І кидали прокльони супостату.
Ти все відбув, як кажуть, до дзвінка.
Прийшов — а тут забули вже за тебе.
“Ви бачили такого дивака?
За Україну! Нащо воно треба?”
Витримував ти допити тяжкі
і навіть перед смертю не здригнувся,
а тут, слова почувши отакі,
ти застогнав і вперше похитнувся.
А скільки ж їх, полеглих в боротьбі!
Чи ж було треба тисячам вмирати?..
І стало страшно й боляче тобі.
І знову захотілося за грати.
Та ти був сильний. В руки себе взяв
і тихо мовив: “Ви не українці.
Вам хтось солодкий пряник показав —
і заманув у рабство поодинці”.
І ти пішов, бо це був не народ.
Ти знав, що є десь люди-ідеали,
що вистояли серед всіх негод
й за ковбасу своїх не продавали.
Ти з ними йшов, і, що не говори,
Вам всім допомагала Пірогоща…
Аж поки жовто-сині прапори
замаяли на вулицях і площах.
Ви Незалежність на руках несли,
всі побратими й друзі найвірніші.
Ви вистояли — і перемогли.
А потім вже до влади прийдуть інші.
То значить: не скінчилась боротьба.
От тільки жаль: Вас залишилось мало…
Два слова поруч “Слава” та “Ганьба”.
Для інших слів пора ще не настала.

Молюся до Тараса
Портрет Шевченка був між образами.
Я думала тоді, що він — святий.
І якось тихо запитала в мами:
— Матусенько, скажіть, хто це такий?
— То наш поет. — А хто такі поети?
І мама пояснила, як могла.
А я стояла посеред планети,
розгублена, здивована й мала.
У хаті пісня татова журилась.
І мама повторила: — То — поет…
Я, склавши руки, голосно молилась
і все дивилась на його портрет.
Я ще так мало розуміла в світі,
і мама неписьменною була.
Та поки я пішла до школи вчитись,
я до Шевченка на поклін прийшла.
А до Тараса я молюсь ще й досі,
щоправда, мовчки, подумки молюсь…
Минають роки і сивіють коси…
Я, може, скоро з росами зіллюсь…
Та поки маю силу і наснагу,
допоки іскра ще в мені жива,
повторювати буду, як присягу,
колись Шевченком писані слова:

“… Та не однаково мені,
як Україну злії люде
присплять, лукаві, і в огні
її, окраденую, збудять.
Ох, не однаково мені”.
(Т.Г.Шевченко)

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five + 3 =