Сопілкар

П’ята година. Ранкова пора.
Спить наш будинок, як темна гора
Хтось додивляється вранішній сон,
вийшов курити на свій хтось балкон.
В когось будильник дзвенів в тишині,
хтось ще вагався, вставати чи ні.
Щойно лиш ранок приходив у світ,
в росах лишав свій невидимий слід.

Прокинулась і затремтіла гілка.
І раптом заспівала десь сопілка,
схвильовано, бентежно і заклично.
Було це несподівано й незвично.
Той сопілкар був, мабуть, романтичний,
порушив спокій, приспаний і звичний.
Він не шукав для себе оборонця.
Хотів, щоб всі побачили схід сонця.
Сопілкаря того чомусь не знала,
та заодно була я з ним віднині.
Його сопілка день новий вітала,
день неповторний і в житті єдиний.
А мешканці обурювались гнівно
і, кави наливаючи у склянку,
сопілкаря картали, безсумнівно,
що сон їх потривожив спозаранку.
Не бачили нічого і не чули.
А за вікном творилось дивне диво:
день славили закохані зозулі,
і сонце посміхалося грайливо.
Чи вистачить сміливості, не знаю,
аби здійснити ту примарну мрію:
от вийду на балкон і заспіваю…
О п’ятій ранку, завтра. Ні, не смію.
Я заздрила тому сопілкареві,
що зважився порушити канони.
Хмарки снували, білі та рожеві,
а я стояла мовчки па балконі.

Я МАЛЮЮ СВІТ

Неначе сон…

Це так було давно… Неначе сон…
Тоді ще музи на Парнас ходили.
Там зустрічав їх юний Аполон,
і хороводи з ним вони водили.
Всі дев’ять муз. А я була одна.
Я підійшла до того Аполона
й сказала тихо: “Дай мені … вина.
Того, що п’ють вершителі закона”.
Він тихо посміхнувся: “Що ж, у нас
такого досі, правда, не бувало,
але Парнас — на те він і Парнас.
Що ж, випий. Не багато і не мало,
а скільки треба, щоб злетіти ввись
і доокола облетіть планету
й на повний голос крикнути: “Дивись!”
Це личить кіфареду і поету”.
Мене чекав осідланий Пегас.
Я сіла — і покинула Парнас.
Було це, наче сон… і так давно…
Та досі ще п’янить оте вино…
Було це так давно… неначе сон…
Ми постаріли — я і Аполон.
Поезія ж — як те правічне диво,
живе на світі чесно і правдиво.
Хто доторкнеться до її глибин,
очистить серце і зміцнить свій дух.
Летять роки, як лебединий пух,
додаючи в косу мою сивин.

Вітрові пустощі

Вітер гойдається в сонячній гойдалці,
тихо зітхає замріяна липа.
Боса іду по траві, мов по ковзанці.
А за садком тихо річечка хлипа.
– Річко, чого тобі? Глянь, які любощі,
в воду твою задивилося небо…
– Хочу у селище, в те, що у Дубищі.
Берег мене не пускає від себе.
– Ще б відпустити! Ти ж просто загубишся,
десь розіллєшся поміж долинами
або у лісі глухому заблудишся.
Будеш тоді сумувати за нами.
Що тут лелеки без тебе робитимуть?
Верби… ті, певно, захоснуть від горя.
Де тебе, річечко, ще так любитимуть?
Ні вже, біжи собі просто до моря.
Вітер гойдається, сильний, бентежний.
Листя шумить і ламається гілля.
Вітру гукаю я: – Будь обережний.
От баламут. Скоро в нього весілля.
Вітру гукаю: – Ну, досить вже пустощів!
Трохи розважився – то вже і досить.
Осінь – дружина сувора. Чи пустить ще?
– Це ще не осінь! Не осінь! Не осінь!
Вітер пустує: і свище, й колишеться,
яблука гупають, землю періщать.
– Так і на яблунях яблук не лишиться.
– Хай не лишається! — крикнув вітрище.
Скільки ж у нього ще сил отих вистане?
Важко зі школи добратися дітям.
Тільки берізка, бліда і розхристана,
сором’язливо вкривається віттям.
Липа аж стогне. Куди вже там мріяти!
Клен розпустив свої віти-вітрила.
Вітер втомився гойдатись і віяти
і під кущем примостив свої крила.
Верби журилися довгими косами,
кучері ясен спішив розчесати.
Я дорікнула: — Поскаржуся осені.
Вітер всміхнувся і ліг собі спати.