Щоб не згасла свічка

Цвіт восени
В житті у мене тиха осінь.
Все промайнуло, наче в сні…
Та не написані ще й досі
найкращі вірші та пісні.
Рядки найкращі і найглибші
і переконливі слова.
Коли, скажи мені, коли б же
сказати б їх тобі могла?..
В душі ні смутку, ані втіхи.
Життям блукаю навмання…
А я візьму от і для сміху
весільне одягну вбрання.
І подивилась долі в вічі:
не треба, доле, не сміши.
Не увійти у річку двічі.
Вже листопад в моїй душі…
І засміялась доля дзвінко:
— А цвіт буває й восени.
І зацвіла бузкова гілка
й прийшла в мої дівочі сни…
Дівочі сни!.. Хіба ж не сором?
Уже онуки… Зупинись!
Сама собі отак з докором…
Біжать роки чомусь униз…
Каштани грілись на осонні…
Мені дивилися услід…
І тихо плескали в долоні
розкриллям спогадів чи літ…

Осінь
Вітер в лузі трави косить,
спочиває під кущем.
Осінь в відрах воду носить,
пролива рясним дощем.
Обрива останні квіти,
огляда порожній сад.
— Онде яблука на вітах,
хай ще трішки повисять.
Хай зігріють людям душу:
он, які хоробрі ми.
Каже осінь: — я вже мушу
готуватись до зими.
І дихнула, і війнула —
аж у грудях запекло.
Засміялась і майнула
аж у поле, за село.
— Все зібрали? Все сховали?
Все в людей тих до ладу.
То й гаразд, — сказала осінь,
— зиму кликати піду.

Осінній етюд
Танцює осінь у вінку
багряному.
І айстру кинула п’янку
коханому.
Пошила з листя фартушки —
й пишається,
несе у кошику грушки —
всміхається.
Золотогривий кінь баский
копитом б’є.
А вітер — парубок меткий —
такий вже є.
Та осінь на його слова —
з образою:
для чого листя позривав
одразу він?
Вона те листя берегла,
втішалася,
а вітру дужого крила
боялася.
У неї інший хлопець є —
осінній дощ.
Вона собі із ним снує
по плесу площ,
бо осінь з ним уже давно
заручена,
від того трішечки вона
засмучена.
Їй вітер коси золоті
розчісує,
слова, бездумні та пусті,
нашіптує.
Верба, заплакана й сумна,
журилася,
а я на все це із вікна
дивилася.

Погляд в осінь
— Добрий день Вам! Я перепрошую!
Та покликала Вас не дарма.
Незабаром впаде порошею
на холодну землю зима…
Ну, а я хотіла, щоб осінь,
щоб було все так, як тоді…
Я все пам’ятаю і досі…
Тільки ми були молоді…
Все було так щиро і просто.
Тільки, власне, що ж там було?..
Просто вітер шумів у соснах,
тільки кучері на чоло…
Де ж ті кучері, гей, Василю?..
Роки, роки!.. Пливуть, як вода…
Як співали на вашім весіллю!
Ох, і гарна ж була молода!…
Я люблю Вас! Самій аж страшно.
Я люблю Вас! З тих давніх літ,
коли я ще очима вашими
на лукавий дивилася світ…
Я була, мов струнка берізка,
ну, а Ви… як отой буревій…
Ну, чого Ви? Навіщо так різко?
Я одверта в любові своїй.
Я подумала: в наші роки
вже боятись нема чого.
Скільки ще залишилось кроків?..
Ми із Вами не знаєм того.
Чумаки насипали з воза
нам на скроні чумацької солі.
І відтого солоні сльози
і солоний присмак у долі.
— Та яка там доля? Вже внуки…
Ну, а ти як? — А я сама…
І стиснула до хрускоту руки.
— І незчулася, як зима…
Я чомусь дивилася в осінь
й не помітила, що весна.
От тепер — сивина у коси,
ну, а я залишилась одна…
Тільки це вже не має значення.
Я дивачка… Життя проліта…
Я призначила Вам побачення,
щоб вернутись у ті літа.
Хай мені вже дружина пробачить…
Я люблю Вас — і вся вина.
Це тепер вже нічого на значить.
Просто я — дивачка смішна.
Так хотілося, щоб Ви знали.
А навіщо — не знаю й сама…
Десь нечутно кроки лунали.
На підході була зима.
— Ну, чому ти так пізно сказала?
Ну, чому ти? — і занімів.
Десь сполохано птаха кричала
і між соснами вітер шумів…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × 1 =