Щоб не згасла свічка

Прибігла варта. — Хто стріляв? Що сталось?
А Головний: — нічого, все гаразд.
Повісити!.. Либонь, усі зібрались?
По хвилі вирушаєм. Це наказ.
Степана вивели. Гули далекі дзвони…
А може бути, що і не гули…
Марії глухо било щось у скроні.
Знімався табір. Вже, либонь, ішли.
Німіла тиша… Як глибока вічність.
В тій тиші спало десь її село…
А в серці був німий болючий відчай:
в тій тиші вже Степана не було.
— Ти не жалій його. Це не людина.
Цей зрадник міг накоїти біди.
У нас у всіх мета лише єдина.
Її ти знаєш. А тепер іди.
Пробач, Маріє, я тобі не вірив.
Моя вина, недогляд мій тяжкий…
Степана не жалій. Такої міри,
він заслужив кінець собі такий.
Це боротьба. У нас тут не жартують.
Вона стояла тиха та бліда.
— А хлопців покараю: зле вартують.
Сьогодні ледь те сталася біда.
Через недогляд. Зброю не забрали…
Я розумію, хлопці молоді,
та ворог не дрімає. Кари! Кари!
То зрадників поменшає тоді.
Але усе гаразд. Іди, Маріє.
Складай пожитки. Зараз вже йдемо.
Либонь, ось-ось… Вже скоро зазоріє.
І табір ми новий розкладемо.
А правда жаль обжитої місцини?
Та що поробиш… Обживем нову.
Сюди прийшли ми не на іменини.
Покіль борюся, доти я живу.

***
Знову ліс. Тільки в іншому місці.
І потічок спливає так само.
Заблудилося сонце у листі…
Десь там вдома засмучена мама…
— Мамо, мамо, я тут, недалеко.
Певно, вже у гнізді ластів’ята…
А на хаті — невтомний лелека,
а у хаті — засмучена мати…
Візьме відра й піде до криниці.
— Мамо, хто Вашу старість зігріє?
Чи це справді? А може їй сниться?..
Мамин голос: — Маріє! Маріє!
Аж здригнулась. Не можна! Не можна!
Десь у кожного мати чи діти.
В час такий, нелегкий і тривожний,
хто б наважився вдома сидіти?
І поринула в клопіт, в роботу.
Скоро знов, мабуть, піде у розвід.
А тепер-от щоденні турботи,
і на те не потрібен був дозвіл.
Тут була і сувора, і грізна,
часом ніжна сестра-жалібниця.
Дисципліна була тут залізна.
Але часто все ж мати їй сниться,
і знаходила слово потрібне,
і знаходила мужність і сили.
А до розвіду — то була здібна.
Всі її за кмітливість хвалили.

***
Точилась битва, люта і запекла.
З обох сторін кривавилася смерть.
Такого ще, мабуть, не знало й пекло.
Потічок кров’ю виповнився вщерть.
Мала і спритна дівчина Марійка —
між кулями, між смертю і життям.
Поранених вже відтягнула кілька
в безпечне місце. Тут була і там.
Одному рану вправно перев’яже,
а іншого до схову відведе.
Комусь прощальне слово тихо скаже.
По п’ятах смерть за дівчиною йде.
То зціпить зуби, то ковтає сльози.
Всім не до неї. Ворог допіка.
По смертній ходить дівчина дорозі.
Ще той ось кличе, цей її гука.
Забула власний біль, страх перед кров’ю.
Вже й двічі легко ранена сама.
Змішались сльози з болем та любов’ю.
І знала вже, що багатьох нема.
Від люті серце в грудях клекотіло,
не знала, звідки додавалось сил.
Велике серце у малому тілі.
О, Господи, спаси її, спаси.
Лиш раз на око впала Головного.
— На тобі кров. Відходь у прикриття.
Як ангел, припадала до одного,
а іншого вертала з забуття.
Сил не ставало. Сил було замало.
А ворог з люті просто сатанів.
І дівчині на хвилю страшно стало.
Лише на хвилю. Розум туманів.

Упала… зламана, мов гілка.
А поруч десь були свої.
І десь далеко перепілка
тривожно кликала її.
У голові гули джмелі.
І хтось на дужому крилі
поніс її. А мо, на хвилі.
Зринали люди… Рідні, милі.
Ось мама тихо підійшла
й кудись за руку повела.
А може, це вона до школи?
А хто ж оце?.. Либонь, ніколи
вона не бачила його…
А звідкись знала. І чого
він посміхається до неї?
А, це Ісус… і фарисеї …
а поміж ними той… Степан…
весь розцяцькований, мов пан.
Ага, злякавсь і відвернувся.
А це… чиїсь знайомі вуса…
А, тато… радісний такий…
А погляд… юний і палкий.
І посміхається до неї.
— Що, служиш, донечко, ідеї?
Це добре. Й я колись служив…
Не долюбив і не дожив…
І їй так якось сумно стало.
І раптом щезло все. Пропало.
Лиш хлопець, що Іваном звався.
Дививсь на неї й посміхався.
— Ти — наречена, ти — моя…
Та я … це зовсім вже не я.
Мене убили. Так, убили.
Мене дівчата не любили,
і я нікого не любив,
бо ще не встиг… Я теж убив…
Того, що цілився у тебе.
— Благаю, — зойкнула, — не треба.
— Вона жива! Беріть її!
Ні, це не друзі, не свої.
Це… вороги… нема рятунку.
І кулі теж нема… Ні трунку…
І знову тихе забуття.
Чи смерть, чи все-таки життя?..
Та серце терпнуло від болю,
роїлась гадка про неволю…

Опам’яталася в лікарні.
Думки снувались, тихі, марні.
Вона під наглядом була.
Тут стільки болю, стільки зла…
Надій ніяких. Шансів — нуль.
Ох, незабути б свій пароль.
На волю б звісточку подати.
Там десь за нею плаче мати.
Та всі лякаються, тремтять,
не хочуть навіть розмовляти.
Все ж зважилась одна… Старенька.
Сказала тихо: — Ти, маленька,
щось напиши. А я вже знаю,
кому це передати маю.
Її для чогось лікували.
Либонь-таки, надію мали,
що зрадить, що своєю стане.
А потім… смерть або кайдани.
Та їй того не вибирати.
Та й хто б у неї мав питати?..
Та залишалася собою,
і у бою, і після бою.
А з волі втішного нічого:
великі втрати у бою.
І пошепки молилась Богу
за матір бідную свою.
Їй допоможуть вірні друзі,
її не лишать у біді.
Верба десь плакала у тузі,
купала віти у воді.
Тепер нові збирають сили,
щоб не спинятись в боротьбі.
“Тримайся, дівчинко, — просили,
— ми дуже віримо тобі”.
— Нема надії на підмогу —
не сподівайся і не вір.
Їй готуватися в дорогу —
чи то на той світ, чи в Сибір.
І тихо плакала Марічка —
була маленька і слабка.
Там десь сумує тиха річка
і груша на краю садка.
Сама таку обрала долю
і знала, що її чека.
І снилась мати: — доню, доню,
чом неслухняна ти така?
І око ворога недремно
за нею зорило здаля,
і готували їй, напевно,
нові тортури москаля.
Слова улесливі спочатку.
А потім вже в’язниця, жах…
І допити. Мале дівчатко
і сльози у ясних очах.
А ще гіркий у серці відчай,
але ні крапля каяття.
– У неї сила чоловіча.
– У неї віра у життя.
І дивувався ворог лютий,
і сатанів, і знемагав.
Дівчатко, в ланцюги закуте,
він бив, та не перемагав.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

13 + 15 =