Щоб не згасла свічка

У серці спогад виринає…
Складала до копійки гріш.
Важкі часи. А хто те знає?
Колись ще може бути гірш…
Раділа, як була робота.
Не марнувала ні гроша.
Про сина лиш її турбота,
у ньому вся її душа.
Й ту душу щастя зігрівало,
таке людське, таке просте:
у неї син! А це немало!
Нехай здоровенький росте.
І тішились, як дали хату,
із чоловіком вдвох тоді.
Женила сина. Онучата…
Жили окремо молоді.
Теж мали хату. Потім сина
все ж приписала. Хто ж те зна?..
У кожного своя година.
Вона ж лишилася одна.
І мріялось не так, як сталось…
Ті мрії болем ще кричать…
У неї буде тиха старість
серед дітей та онучат.
Молися, мати. Це єдине,
що ще лишилося тобі.
Й вона молилася. За сина.
І плакав ангел у журбі.

Вставати вже було несила.
Вона чекала, що колись
таки замучить совість сина
і він прийде. Молись, молись
за свого сина, бідна мати,
аж до кінця нестерпних днів.
Бо хто ще вміє так прощати,
як матері? І туманів
старечий розум. Серце мліло,
та вже нічого не боліло.
Себе не чула. Заніміла.
Лише душа чомусь щеміла.
А хтось казав: душі нема.
Ні, є. Вже знала те й сама.
І тій душі щось дуже тяжко.
Так б’ється, як у клітці пташка,
у кволім тілі. Вже б летіла,
та не пускає Бог із тіла…
Вона чекала, що на свята
її додому заберуть.
Вона не знала, що вже хату
у найм за долари здають.
Їй так хотілося додому,
їй так набридло тут лежать.
Приїдуть внуки з-за кордону
й до неї притьмом прибіжать.
Не прибіжать. І ти це знаєш.
Сама себе хоч не дури.
Ти все надієшся й чекаєш,
нікому хоч не говори.
Тут всі отак. Спочатку мліють,
звикають потім і живуть.
То добрі люди пожаліють,
то релігійники прийдуть.
Тут тепло. Є якась-то страва.
Подякуй Богу й не гніви.
То вже його небесна справа,
кого покликати й коли.
Їй треба зовсім небагато:
якось дожити весь свій вік.
Колись була у неї хата,
був син, онуки, чоловік.
Тепер, либонь, нема нічого.
Все розгубила крізь літа.
Її молитва вже до Бога
либонь-таки не доліта.
Вона просила небагато
у Бога: крихітку тепла
і тиху старість в рідній хаті,
і кусник хліба зі стола.
Тепло у хаті, ложку страви…
Побути б ще серед своїх.
Ще слово іноді ласкаве.
А більше не обтяжить їх.
Вона нікуди вже не піде.
Вона нічим не зв’яже їх.
Прийдуть провідати сусіди,
розкажуть все їй і про всіх…
Але і те було їм тяжко.
І обливалася слізьми.
Як без гнізда підбита пташка,
забута Богом і людьми.
Вона була колись щаслива,
найщасливіша на землі.
А син?.. Сидів із кухлем пива
у власній хаті при столі.
— Чому ж не випить по роботі?
Горілки, жінко, принеси…
І мовчки плакали в скорботі
на чистих стінах образи…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 + 18 =