Щоб не згасла свічка

Тетяна Фролова

Я ТАК ЛЮБЛЮ, ВАС ГРІШНИХ І СВЯТИХ

Тільки б завше була Україна

Я стою серед шляху, обнята віками,
і питаю у себе, хто ж я така є.
Нахилилося небо з своїми зірками
і шепнуло мені, що усе це — моє.
Я з Чумацького шляху взяла дрібку солі,
а ще котиків трохи в старої верби.
Щиро дякую Богу і дякую долі,
що у мене такі невичерпні скарби.
Що у мене степи і Дніпро величавий,
що у мене Вкраїна з очима небес,
дух козацької волі й козацької слави,
що у дітях моїх та онуках воскрес.
Україно моя, калинова любове,
з гіркотою сльози і житами в полях.
А вже кращих пісень і щирішої мови
ще не знала моя предковічна земля.
Я свій слід загублю у небесних просторах,
і відлуння пісень десь розтане в гаях,
тільки б завтра ти краща була, ніж учора,
тільки б завше була, Україно моя.

Пісня ще жива

Я тихо-тихо відчиню вікно
і в жменю наберу пухкого снігу.
Я втомлена, немов після пробігу,
неначе я живу давно-давно.
Немов живу я сотню з лишком літ
і оглядаю той примарний світ:
чи є за чим у ньому жалкувати?
Чи можна без жалю уже вмирати?
Сніг тихо тане у моїй руці,
вологою стікає по щоці.
Зимова тиша, біла і свята…
Та сама, що була у всі літа.
Гріховний гамір тих, хто ще не спить…
Чи Бог простить нам? Може, що й простить…
Він милосердний… Ніч така пругка,
така правічна і нова така,
що захотілось плакати й співати,
утвердитись і жити… сніг лапатий
ще досипа до того, що було,
із холодом змішалося тепло.
Зліпила сніжку і жбурнула вниз.
Злетіти б птахом он на той карниз
і заспівати б на всю білу ніч:
“Ти поклич мене, тільки поклич!”
І заспівати на весь білий світ:
“Знайди мене в примарнім плині літ”.
І заспівати б ті святі слова:
“Вставайте, люди, пісня ще жива!”
Жива! Не та, що в п’яному угарі
ви кричите з магнітофоном в парі,
не та, котру почуєш скрізь і всюди,
хоч вуха затуляй від сорому й огуди.
Жива! Та, що в застінках крізь тортури
додала смерть і руйнувала мури.
Я тихо-тихо причиню вікно:
вже спати ніколи, бо ранок вже давно.**

Чи те людство гріхом знівечене?..
Шаленіє у бруді й копоті.
Потолочене і приречене
виживати в щоденнім клопоті.
І покинута мати чайкою
квилить-плаче: сини зреклись.
Відшмагати б когось нагайкою,
що Хмельницький тримав колись.
І дітей своїх на поталу ми
віддаємо руками грішними.
І хизуємось ідеалами
і теперішніми, й колишніми.
Зупинімось в пекельнім вихорі,
поклонімось могилам пращурів.
Та невже не зарадимо лихові,
не вартуємо долі кращої?
Ні, зарадимо, ні, вартуємо,
тільки треба зібратися з силами.
Одне одного ми не чуємо,
і живемо тому безкрилими.
Приклякнімо в єдиній сповіді
і покаймося, й охрестімося,
і єдиному нашому Богові
одностайно всі помолімося.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 + nineteen =