Як сказала Леся …
Я проживу на світі двісті літ…
Я знаю, що так думати не слід,
та думаю… Бо так люблю життя:
солодкий гріх і терпке каяття,
гарячий плин, шалений стукіт в скронях
і цілий світ у лагідних долонях.
І досі ще ніяк я не збагну:
як все це можна — у німу труну…
Ви, як там собі хочете, а я
ніколи не помру… Хай плоть моя
нікчемніє, тьмяніє і згорає,
хай смерть косою замахнеться злісно,
казала Леся, не про мене звісно:
“Я в серці маю те, що не вмирає”.

Прийду до калини
Я, долаючи втому, прийду
до калини, що біля дороги,
і до ніг її мовчки складу
і надії свої, і тривоги.
Наспіває калина мені
колискову, що мати співала,
і засну я в солодкому сні,
як давно у дитинстві я спала.
Я, долаючи втому, прийду
до калини в зеленому лузі
і до ніг її тугу складу,
що з доріг не вертаються друзі.
І калина зі мною зітхне,
як невтомна сестра-жалібниця,
і сльозою-росою сплакне,
і заллється у щебеті птиця.
Я, долаючи втому, прийду
до калини у чистому полі
і до ніг її мовчки складу
свої радості, смутки і болі.
А калина, як мати, мене
чи розрадить, а чи покартає,
і зажуреним віттям хитне,
про дороги мої розпитає.

Час і ми

Котяться, котяться дні
і лягають у скрині року.
Їх вже там назбиралось, нівроку,
і назад не повернеш, ні.
А ні миті, а ні години,
може, навіть найкращої в світі…
Розкидає час свої сіті
і виловлює наші днини.
Час не владний ніхто зупинити,
і не хмар надаремно чоло,
але й час не може змінити
те, що в тебе чи в мене було.
Що було, те залишиться з нами,
до останку — добро чи зло,
як незаймана пісня мами,
незамулене джерело.
І на час ти не дуже сердься,
що не можна його зупинити.
Заховай у прискринку серця
кращі спогади, кращі миті…

Годинник б’є
Як той скарбничий, пильний і недремний,
свої перераховує скарби,
так і годинник, часу сторож ревний,
байдужий і до слави, й до ганьби,
невтомно відбиває час,
байдужий зрештою й до нас.
Ми собі просто є.
А годинник невинно б’є.
“Бам!”
Скажи, годиннику нам:
скільки часу зосталося у планети?
“Бам! Бам!
Я того не знаю й сам,
бо це знають лише поети”.
“Бам! Бам! Бам!
Поза часом поети створені,
над суспільствами і над історіями.
Бам! Бам! Бам! Бам!
І вони не бувають повтореними!”
Отак собі з годинником розмову
вела тихенько під осінній дощ.
Час крокував, і з ним не зовсім вногу
йшов дощ собі по бруку вулиць й площ…

Коли всі сплять
Сплять, набираючись сил,
і чоловік мій, і син.
Сни їм нашіптує ніч,
тихо торкаючись віч.
Сон мій утік, я не сплю,
Господа щиро молю:
долі для сина я прошу,
пару щасливу, хорошу.
Для чоловіка — любові,
завжди щоб був при здоров’ї.
Що ж я у чистого неба
маю просити для себе?..
В хаті — і злагода, й тиша.
Ніч мої спогади пише.
Дихає спокоєм хата.
Господи, всім я багата.
Рідний, маленький мій раю!
Хай мені буде, що маю.
Лиш не було б мені гірше.
І щоб писалися вірші.
Більше не прошу я в Бога
нічого …

Переплелись дороги у житті

Переплелись дороги у житті
з дорогами моїми і чужими,
і долі ті, а часом і не ті
десь ходять чи блукають мовчки ними.
Таку зустрінеш — очі відведеш,
але вона тебе собі обрала.
Щасливу долю не завжди знайдеш,
щасливих доль чомусь на світі мало.
То дай нам, Боже, серед всіх доріг
обрати ту, котра веде до щастя.
Якщо ти носиш мамин оберіг,
то це тобі либонь-таки удасться.
Вклонюся мамі, хоч її й нема,
і ревно помолюсь за неї Богу.
Як добре, що в житті я не сама
і що таки знайшла свою дорогу.