Щоб не згасла свічка

АКВАРЕЛІ ДУШІ

Прокинься, коханий

Прокинься, коханий, прокинься зі сну.
Почуй, соловейко як славить весну.
Весна ту пташину прислала нам знов,
щоб нам нагадати про нашу любов.
Та пташка маленька дзвенить на весь світ
і нас повертає до зоряних літ,
коли ми не спали,
коли ми кохали,
коли ми у росах лишали свій слід.
Прокинься, коханий, бо ніч промине,
а завтра ти знов не впізнаєш мене:
я поглядом юним подивлюсь на світ,
я знову повернусь до зоряних літ.
Прокинься, коханий, забудь про літа.
Дивись, он над нами зоря проліта.
Впаде — й розіб’ється на блискітки мить,
а серце у грудях чомусь защемить…
Прокинься, коханий… А ти відповів:
— Я сплю. Не буди. Я будильник завів.
А ти? Ти чому ще і досі не спиш?
Лягай, соловейків для інших облиш.
Мені на роботу. Які солов’ї!
І я повернулась у будні свої.
І зірка погасла, й притих соловей,
байдужість торкнулась пригаслих очей.
І я перестала вже чути весну.
Я тихо лягла і боялася сну.
А раптом у сні я повернусь туди,
де в росах лишилися наші сліди,
де мліє від любощів зоряна ніч?..
Не треба. Не можна. Ой, весно, не клич.

Я чекаю тебе з доріг

Ти відкрий
пелюстки твоїх довгих вій
і скажи, що ти тільки мій,
тебе молю я.
І не смій
говорити не те — пусте,
хай воно буряном заросте.
Тебе люблю я.

Ну, а я
від народження, мабуть, твоя.
Перелітні птахи ім’я
твоє несли на крилах.
Це не гріх.
Я чекаю тебе з доріг,
щоб почути із уст твоїх
жадане “мила”.

Ти махни
хоч рукою із далини
або піснею забрини —
я відгукнуся.
Серед бід,
серед осеней, зим і літ
ти гукни мені: “Люба, привіт!”
Я посміхнуся.

А коли
ми зустрінемось на землі,
то тривоги великі й малі
у безвість кануть.
І тоді
зупини час помахом вій
і скажи: “Я навіки твій”,
о, мій коханий.

То не сльоза

Розсипалась сльоза
на блискітки дрібні.
Розсипалась сльоза
і тихо задзвеніла.
І хтось сказав мені,
прошепотів мені,
що перед ранком тим
я в чомусь завинила.
Ой, то не сльоза —
то вранішня роса,
то впала у траву зірниця рання.
Ой, то не сльоза,
ой, то не сльоза —
то друзки запізнілого кохання.

Я квіточку зірву,
єдину, лиш одну,
і в неї наберу роси по вінця.
Губами припаду,
на коси покладу —
і тішить душу ніжна голубінь ця.
Ой, то не сльоза —
то вранішня роса,
то впала у траву зірниця рання.
Ой, то не сльоза,
ой, то не сльоза —
то друзки від минулого кохання.

Я долю молоду
у роси приведу,
і закружляєм ми в танку з весною.
А потім ще зірву
сльозу свою живу —
і задзвенить вона в траві струною.
Ой, то не сльоза —
то вранішня роса,
то впала у траву зірниця рання.
Ой, то не сльоза,
ой, то не сльоза —
то друзки від розбитого кохання.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fourteen − 6 =