Щоб не згасла свічка

Повоєнні діти

Були ми повоєнними дітьми.
Голодні, у полатаній одежі.
Та кожен з нас сліди свої мережив
на тій землі, котру любили ми.
Земля давала нам своє тепло,
а для бенкетів — яблук та порічок.
А скільки ж то Іванків та Марічок
своє лишили затишне село.
Ніде не буде краще вам, ніж тут.
Босоніж — аж до приморозків ранніх.
Із перших днів і до годин останніх
хмарки для вас нитки свої прядуть.
А іграшки… суворі і страшні:
це гільзи і невистріляні кулі.
Не бійтесь заглядати в дні минулі.
Бо як без них іти в прийдешні дні?
І пісня напливає на уста —
щемка, як біль, як істина проста.
А я марширую
в хлоп’ячій колоні,
уперта і горда,
із братом своїм.
Хоч армія наша
мала й босонога,
та я хочу з ними,
бо заздрю я їм.
Тільки командир у них суворий,
сердиться і голосно гука:
“Знов те дівчисько,
що було вчора!
Що це в нас за армія така?”
А я марширую
в хлоп’ячій колоні,
уперта і горда,
із братом своїм.
Хоч армія наша
Мала й босонога,
та я хочу з ними,
бо заздрю я їм.
Тільки командир у нас суворий,
та його переконає брат:
в армії кожній
в години тривожні
поранених везуть у медсанбат:
а я марширую
в хлоп’ячій колоні,
уперта і горда,
із братом своїм.
Хоч армія наша
мала й босонога,
та я хочу з ними,
бо заздрю я їм.
Тільки командир у нас суворий.
Вже б і усвідомити пора.
“Знов те дівчисько,
що було вчора!
Ну яка із неї медсестра?”
В кожного з нас повні патронташі
гільз, що назбирали на землі.
В полі всі мами,
в полі всі старші,
а ми собі крокуєм по селі.
Одні в землі робили криївки,
а другі їх знаходили й стріляли…
Дорослі що?.. Вони про те не знали,
про наші забавлянки отакі.
Вони б за те не похвалили нас,
бо бавитись в таке — то кепська справа.
Та в нас була собі своя держава,
а в ній був свій неопалимий час.

Коли поет собі не вірить

— Послухай, музо, щось у нас з тобою,
либонь, не так. Тобі так не здається ?
Читає гумор хтось і не сміється,
веселу пісню слухає з журбою.
У чому річ ? Ти знаєш ? Й я не знаю.
Послухай-но, а може ти здурила:
ніякого таланту я не маю ?
А ти мені дурниць наговорила,
що нібито поезія на часі.
І я взялася віршувать щосили.
А ти собі сміялась на Парнасі.
Із того віршування. Боже милий !
Яка наруга ! Музо, я й не знала,
що ти така підступна і нещира.
Я вірила тобі, і тая віра
мене згубила. Ти переконала,
що в мене хист, що сила в моїм слові,
а це, либонь, прикрашена омана.
Ходила я від рим, неначе п’яна,
від віршів мліла, наче від любові.
А ти, лукава, назирці ходила
за мною тихо, наче тая кішка,
і млосне диво у душі будила,
і наді мною ти сміялась нишком.
Тут муза, як розгнівана богиня,
на мене подивилася спогорда.
— Ні, ти не поетеса, ти — рабиня.
Ти не вартуєш жодного акорда
своєї пісні і своєї ліри.
У тебе кволі і безсилі груди.
То не поет, котрий собі не вірить.
То як тоді тобі повірять люди ?
Слова свої, жагучі і натхненні,
підняти маєш із земного бруду.
Їх шліфувати не шкодуй лиш труду —
і зазвучать вони у сьогоденні.
Засвітяться вони, мов діаманти,
справдешні, не фальшиві. Їх в оправу
коштовну мусиш взяти і по праву
подарувати людям. Мусиш мати
непереборну силу, силу слова,
бо не приймаю іншого я дару.
Чи серце, повне пристрасті і жару,
на мій вівтар покласти ти готова ?
— Готова, музо. Бо тобі служити —
велика честь для кожного поета.
За тебе вмерти і для тебе жити,
і не боятись кулі та багнета
готова, музо. — Відступить не зможеш
і сумніватись у мені не смієш.
Якщо комусь ти словом допоможеш,
когось в журбі розрадити зумієш,
А у веселих, надто вже веселих,
ти викрешеш сльозу з очей байдужих,
твої слова звучатимуть по селах
і по містах бальзамом для недужих.
Оце слова, що поетеси гідні.
Ти прислужися рідному народу.
Нехай прийдуть знедолені і бідні,
ти поверни їм втрачену свободу.
Ти запали їх невгасимим жаром,
хай стануть непокірні та уперті.
Тоді ти скажеш: „Я жила не даром.
І буду жити навіть після смерті”.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five + 2 =