Щоб не згасла свічка

Ти не покинь мене
Я зіткана з твоєї самоти,
я та, котру давно чекаєш ти.
Твоя душа, розквітла і хмільна,
то від любові, а не від вина.
Уголови нам зорі покладу,
на місяці скарби тобі знайду,
хмаринами нам постіль застелю,
бо я люблю, бо я тебе люблю.
Ти тільки свої сумніви відкинь,
і не покинь мене ти, не покинь.
Пораниш пісню — то вона впаде,
розтане в росах, як зоря зійде.

Найвищий дар
Чманіла ніч від подиху вітрів,
і матіола світ весь підкорила.
Як добре те, що ти мене зустрів.
Як добре те, що я тебе зустріла.
Над сонним світом став Волосожар
і дивиться байдужими очима.
Кохання — це найвищий Божий дар,
а роки мовчки стали за плечима.
Туманяться нескошені луги,
а тиша урочиста і святкова,
і річка поєднала береги
розпукою несказаного слова.
І розливає ніч свій дивний чар,
собі не залишаючи нічого.
Кохання — цей найвищий Божий дар,
і хай не обмина воно нікого.

Рай для двох
Ти хочеш зруйнувати рай?
Рай, що для двох? Ну, що ж, зруйнуй.
Даремно часу не гайнуй
і в мене згоди не питай.
Ти можеш все, коли захочеш.
І буде пустка. І тоді
шукати роки молоді,
наспівуючи щось уроче,
ти підеш в мандри. Вже без мене.
Так може й краще. Що ж, іди.
Нехай боронить від біди
тебе небесне і натхненне
мистецтво пісні. Не губи
свій дар, свій скарб щонайцінніший.
Ти пісню і життя люби.
Що можеш ти, не зможе інший.
Мінявши одяг без жалю,
міняєш друзів без потреби,
то, певно, байдуже для тебе,
чи я люблю, чи не люблю.
Якщо так хочеш… то нехай…
Спали наш затишок і рай.
Застерегти тебе лиш мушу:
твою палку і спраглу душу
так не збагне ніхто, як я…
Та це турбота вже твоя.
Без дорікань сказати маю:
іди… тебе я не тримаю.
Ти без обов’язків, без права
кохати і коханим бути.
Твоя це особиста справа:
чи пам’ятати, чи забути.
Забути — краще. Все спочатку.
Та тільки ти не май образу
на своє серце. Давню згадку
десь заховає. І відразу
згадаєш все… Чи не згадаєш?..
Либонь, того ти й сам не знаєш…
А я спокутую свій гріх
в гіркому пеклі самоти
під ворогів єхидний сміх…
Аби лиш був щасливий ти.
Ну, що ж, тепер спали наш рай…
Рай, що для двох…

Побачення з дощем
Дощ мене викликає, немовби на перше побачення.
Він до мене прийшов з тихих вулиць і гамірних площ.
Що було поміж нас, вже не має ніякого значення.
Поцілунки твої змив закоханий лагідний дощ.

Він постукав у шибку мою дощовими краплинами.
Я підставлю долоню і їх наловлю, наловлю.
Буду бавитись ними, як тими пустими хвилинами.
Тільки часом здається, що я тебе все ще люблю.

Але, чуєш, не треба просити у мене пробачення.
Хай все буде, як є. А про інше покірно змовчу.
Що було поміж нами, не має суттєвого значення.
Зачиняю вікно — і виходжу в обійми дощу.

Дівчина чи Мавка
Котить хвилі річечка Синявка,
наче вік не зналася з бідою.
І до річки прибігала Мавка
вмитися холодною водою.
І розповідала все, що чула,
всі нові пісні переспівала.
Мавко, Мавко, ти, либонь, забула,
як колись мене ти чарувала.
Як у сни приходила щоночі,
кликала у гори за собою,
а тепер твої манливі очі
моє серце повили журбою.
Лагідно хлюпочеться Синявка,
береги купаючи у росах.
І сміється чорнокоса Мавка,
гарна і така дзвінкоголоса.
В воду задивилася смерічка,
і від сонця гори заяснились.
— Зовсім я не Мавка, я — Марічка.
Дивовижні сни тобі наснились.
Я хотів спитати у Синявки,
та вона спішила ген до моря,
чим різниться дівчина від Мавки,
щоб в любові не зазнати горя.
Я не знаю, дівчина чи Мавка
повела мене на полонину.
І сміялась річечка Синявка,
і сміялись весни журавлино.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 + 17 =