Щоб не згасла свічка

Скажи, синоптику (Олі Носовській)

Скажи, синоптику, мені,
скажи одверто, не лукав,
коли настануть ясні дні,
котрих я довго так чекав.
Скажи, синоптику, скажи,
прогнозів я твоїх боюсь…
Ти на добро поворожи,
то я чекати не втомлюсь.
Ти можеш все, ти – майже маг.
Тож спробуй, зіронько моя,
нехай все буде саме так,
хай буде так, як хочу я.
Весна хай буде восени,
а літні дні серед зими.
Нашли циклон у наші сни,
щоб ми щасливими були.
Скажи, синоптику, скажи,
до чого тут якийсь циклон.
Нам на добро поворожи —
і я візьму її в полон.
Нехай хуртеча і дощі,
нехай туман і буревій,
було б лиш ясно на душі,
синоптику хороший мій.
Скажи, синоптику, скажи,
чи начаклуй, чи одури.
Та тільки те, що ми чужі,
не говори, не говори.

Ну чому за двадцять п’ять копійок? (Наталці Білоцерківець)

Продавали збірочку поезій,
майже за півдурно віддавали.
Гострі вірші, мов сталеве лезо,
дивні вірші, часом аж недбалі.
Ну чому за двадцять п’ять копійок?
Це ж хіба поезії ціна?
Жовте листя опадало з гілок,
плакала жива чиясь струна.
Збірочка без всяких анотацій,
зайві тут якісь коментарі.
Просто вірші, мов на срібній таці:
хочеш — їх бери чи не бери.
Поетесу зовсім я не знала:
хто вона і скільки вже їй літ.
В збірочці душа чиясь стогнала
і просилась у широкий світ.
Знать, не мала затишку Наталка,
знать, в житті їй легко не буде.
Вірш звучав і пристрасно, і палко,
та його перемагало зло.
Ну чому за двадцять п’ять копійок?..

Світлій пам’яті Михайла Барана

Коли вмирає бандурист,
бандура сплакана сумує.
Її життя втрачає зміст,
і цілий світ для неї всує.
І в спогадах її зрина:
потужний голос, руки вправні
і ті пісні, прадавні, славні…
Нема Михайла Барана.
Він жив з людьми і для людей.
Лишив синів, лишив дружину
і море задумів-ідей
і ліг спочити на хвилину…
Холодна вічність і німа
глибин своїх не відкриває.
Він був — і вже його нема.
Його ще голос тут витає
і слово-жарт, і щирий сміх…
І от замовк, замовк для всіх…
Та промовляє до дружини
і до обох синів своїх.
Він каже: “Я Вас так любив…
Себе нічим я не зганьбив.
Я чесно жив. Що міг, робив,
щоб не вмирала наша пісня.
Сини мої, прийміть її
і доспівайте вже без мене.
А як Господь мені дозволить,
то й я свій голос долучу,
нечутний голос. Прощавайте!
У тому суєтному світі
мене і пісню пам’ятайте.
Я Вас любив. Моя дружино,
весілля наше золоте
ти відсвяткуєш вже без мене.
І не картай мене за те.
Від нас нічого не залежить.
Ти не сумуй, моя єдина,
в житті жили ми, як належить.
Лишаю Вам свою любов
і пісню, і свою бандуру,
свою гетьманську булаву.
Мене нема, та я живу.
Я з вами помислом і духом”.
Що ж, хай земля Вам буде пухом.
Для нас настане завтра ранок.
Для Вас — лиш тиша безгомінна.
Від нас — молитва і пошана,
і пам’ять… Вічна і нетлінна.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fourteen − 8 =