Їх зустріли не дуже привітно.
Всі суворі, недобрі неначе.
В неї ж личко трояндами квітло.
Краще б того ніхто не побачив.
Та куди б заховатися мала?
Вже, що є… Всі дивилися пильно.
А вона паленіла і знала,
що нелегка робота підпільна.
— Ти, Василю, того… не додумав…
Де ж таки… та ж воно ще дитина.
Той стояв у суворій задумі.
— Знаю їхню віддавна родину.
Змалку пройнята духом ідеї.
Не дивіться, що зростом маленька.
Й подивився суворо на неї.
— Батька вбили. Зосталася ненька.
Ця не викаже, тайну не зрадить.
Як за себе, за неї ручуся.
— Добре. Тільки скажи, Бога ради…
Це ж для хлопців велика спокуса.
Вже занудились тут, занепали…
Ти ж привів отакую нам рожу…
— Всі прийшли сюди не для забави.
Я нічого зробити не можу.
Чули всі? Щоб ніхто й не дивився.
Справу матиме кожен зі мною.
Ти, Марійко, нічого не бійся.
Будь, як вдома. Ти звикнеш. Сестрою
всім нам будеш, допоки воюєм,
а колись нареченою станеш…
Та це буде колись… Відсвяткуєм
і весілля твоє. Та ще рано.
Відпочинь — і ладнуйся в дорогу.
Певно завтра й підеш. Треба знати…
Що там ворог намислив нового,
і чого нам від нього чекати.
Чи сексота живого впіймати
і йому язика розв’язати?
Мусим певні відомості мати.
Ворог дужий. Все мусимо знати…
Надто знають совіти багато.
Стільки, кляті, вже наших скосили…
Кожна ворогом повниться хата.
Безборонно ми тратимо сили.
Припинили дошкульні напади
й сидимо без користі і руху.
Гинуть хлопці — то може від зради…
Мусиш йти. Маєш очі і вуха.
Мусиш знати усе достеменно.
Може, зрадник десь тут, поміж нами?..
Шкода гинути так надаремно.
Краще вже у бою з ворогами.
Смерті з нас тут ніхто не боїться.
Ми готові боротись до скону.
Тільки як боротьба та скінчиться?
Тільки як воно буде потому?..
Ти воскреснеш, моя Україно,
бо ні жити, ні вмерти не варта…
Час ішов, беззупинно і плинно.
Десь у лісі мінялася варта…
— Тільки як же ж тебе посилати?
Та ж таку запримінять за милю…
Тії коси… А очі… А стан твій…
Це ти щось не додумав, Василю.
Непомітну б, сіреньку, як мишка.
— Не по вроді людей обираєм,
а по духу. І глянули нишком
на Марійку. — Тебе посилаєм
не на гулі якісь, а на розвід.
– Та ж я знаю. На те й зголосилась.
– От і добре, що знаєш. А дозвіл
ти, вважай, вже дістала. Скотилась
непомітна сльоза з хвилювання.
І на себе розсердилась — знала ж…
І потічка почула дзюрчання.
Десь далеко зозуля кувала…
Це ж комусь вона роки лічила…
Обривала, і знову спочатку…
І суворості, й мужності вчила
вперта доля це ніжне дівчатко.
— Твій пароль — наречена Івана,
а відповідь: — весілля на осінь.
Пахло зілля дурманно-дурманно.
І промінчик розчісував коси…
— Нагороди і слави не буде.
Хіба може колись… хтось згадає…
І здіймались схвильовано груди,
і тихенько сказала: — я знаю.
— Наш девіз — Україна і воля.
Без подзвіння, без лаврів і квітів
смерть чигає на нас серед поля,
у бою чи в лабетах совітів.
Це ще гірше. Того не бажаю
ні тобі, ні собі. І нікому.
І промовила тихо: — я знаю.
Трепет був в тому стані гінкому.
І в очах засвітилась жаринка,
заясніло лице у завзятті.
— Ти, Марічко, тепер — українка.
Начувайтеся, зайди прокляті.
Вам не вбити в нас поклик ідеї.
Наші юнки — це доньки від неба.
Україна в вогні, і за неї
ми підемо у бій, якщо треба.
Умерти — це не лихо. Лихо — жити
і будь рабом, і гнутися в покорі.
А гідну смерть ще треба заслужити.
Достойна смерть за волю — це не горе.
Заплачуть матері, жінки та сестри,
заплачуть потай, бо дня них це — лихо.
Та мусимо ми жертву цю принести.
Та що я все про смерть ?.. Співає тихо.
Підхоплюють цей спів усі довкола.
Полинуло, не гучно, але владно…
В Марічки щось у грудях закололо,
забилось серце, терпко і відрадно.
Душу й тіло ми положим
за нашу свободу
і покажем, що ми, браття,
козацького роду.
— Колись-колись… Відродиться руїна,
і жовто-синій прапор заяріє.
І наша самостійна Україна
згадає й нас. Я вірю в те, Маріє.
Не лякайся, ти звикнеш небавом.
Доля в нас не проста і сувора.
Ти забудеш, повір, незабаром
те, що вчора було й позавчора.
Ну, іди, відпочинь, бо назавтра
шлях чекає тебе небезпечний.
Догорала замріяно ватра.
Ліс довкіл зеленів безконечний…
Спочивати? Від чого? Не знала,
що їй можна і чим прислужитись.
— Може б я сорочки вам попрала?
Або, може, щось треба зашити?
— Це до діла, — і зиркнув на неї.
– Тут у нас без жіночого ока…
І меткі її руки-лілеї
бруд змивали, творили високе.
Взявши шмаття, пішла до потічка.
На устах її пісня тихенька…
Ти вже зовсім доросла, Марічко.
Там десь дома засмучена ненька.
Тільки геть ті думки. Вона знає…
Наречена Івана… Не Йвана…
і зітхає. Ледь чутно зітхає.
Пахне зілля, дурманно-дурманно…
І відчула: хтось зорить за нею…
Тут же тільки свої, вона знала.
Й до роботи схилилась своєї.
Вода зимна — аж руки ламала.
— Бог на поміч! — і хлопець, як явір,
раптом вирнув, незчулася звідки.
— Я такою красунею марив.
Звідкіля ти? Всміхнулась: — від тітки.
Ти не навчений, бачу, звичаю.
Чи для тебе нема вже закону?
Ні про що тут, либонь, не питають.
— Я з дівчат зняв би ту заборону.
— Я не дівчина, я … і замовкла.
— Це ми зараз побачимо, любко.
І до неї… В очах їй пожовкло.
Стрепенулась, як біла голубка.
— Відпусти! Чи не чув ти наказу?
Його руки міцні, мов залізні.
— Я такої не бачив ні разу…
Не пручайся, — а очі, мов грізні.
— Може, завтра загинем з тобою.
А сьогодні… — пусти, — і рвонулась,
але де там! Не крикнула б з болю,
але тут … та земля похитнулась.
Постріл влучний. І хлопець зненацька
відпустив її стан і на землю
опустилася врода юнацька,
що пропасти могла задаремно.
Головний перед ним, як з туману,
гнівно креше на хлопця очима:
— Ти оце так воюєш, Степане?
Станеш нині на суд побратимів.
Я не вбив тебе тільки для того,
щоб прилюдно тебе покарати.
Гвалтівник і спідничник… Такого
я б нікому не смів потурати.
Хай затямить собі теє кожний,
а найперше — це ти, сучий сину,
в час такий, нелегкий і тривожний,
думка й помисли — за Україну.
Забинтуй йому рану, Маріє.
Не жалій, хай здихає, собака.
Сонце кучері хлопцеві гріє,
і потічок ледь чутно балака.
Той сидів, опустив свої очі.
А Марічка ще крові боялась.
Її пальці, легенькі, дівочі,
ніжно й трепетно рани торкались.
І змішалися сльози із кров’ю,
сльози сорому, кривди й образи.
Ще не зналися очі з любов’ю —
і щоб в бруд отакий… Так одразу…
Була вдячна вона Головному,
що її врятував від наруги.
Не сказала ні слова нікому.
В перший день!.. А якби і на другий?..
А Степан все на неї дивився,
ладен був тії рани терпіти
і, либонь, ні про що не журився.
Пахли квіти… До чого тут квіти?..
Та в природі закони одвічні.
Що для неї людські катаклізми?..
Сумувала зозуля у відчаї.
Хлопці супились, дужі та грізні.
Це ж за неї вони! Це ж за неї!
Ладні брата свого розстріляти,
щоб не важивсь дві білі лілеї
у болото безжурно втоптати.
Осміліла Марічка й сказала:
— Хай спокутує чесно провину.
Гине хлопців в облавах чимало.
Як судилось… то за Україну…
— Не зганьбив себе хлопець, крий Боже.
А спокуса занадто велика.
– Потурати розпусті не можу.
– От халепа! — Шкода чоловіка!
– Хай оклигає — й ворогу в зуби.
Зможе чимось ще нам прислужитись.
Не хотіли Степанові згуби.
— Скільки всім нам лишилося жити?..
— Е, з таким сумовитим настроєм
перша куля несе відпочинок.
Кожен з вас має стати героєм,
чесно зважити кожний свій вчинок.
Щоб ніхто не насмілився потім
докір кинути нам, що жили ми
у розпусті, у крові й болоті.
Залишаймось завжди молодими.
Тільки кожен нехай пам’ятає,
що повстанець — то ймення високе.
Дух ідеї над нами витає,
а про інше … забудем допоки.