Щоб не згасла свічка

Мати
(Записано з життя)

– Збирайся, мамо. Вже пора.
– Куди, мій сину? — Там побачиш.
Ти зрозумій: ти вже стара.
Ну от… чого ти знову плачеш?
— Стара я стала. Так вже є.
Уже й не здужаю робити.
Але живу — то мушу жити,
покіль Бог смерті не дає.
— Дружина й я … ми вже втомились.
У нас же діти й внуки є.
За тебе ледь не посварились.
Спокою жінка не дає.
Я, мамо, мушу. Чуєш? Мушу.
– Що мусиш, сину? Вже кажи.
– Я, може, гріх беру на душу,
але… збирайся. Не лежи.
Та, власне, що там вже збиратись?
Ти одягнися — от і все.
Нічого не потрібно брати.
Що треба, жінка принесе.
— Куди ж мене ти хочеш, сину?
Невже на цвинтар? Я ж жива!
Тоді ще треба домовину.
Чи просто так?.. — Дурні слова.
Дурне таке говориш, мати.
Збирайся. Там машина жде.
Тебе вже треба доглядати.
А де у нас ті сили? Де?
Поїдеш в дім для престарілих.
— Побійся Бога! Ти ж мій син!
Така печаль в очах стьмянілих.
— Мій сину! В мене ж ти один!
Ну, ще хоч день! Ще хоч часину!
– Нема вже часу. Треба йти.
– Це ж моя хата! Сину, сину!
Тут ріс і розумнішав ти.
І виріс… Господи! На лихо…
— Ну, перестань вже! Завела!
Змирися і збирайся тихо,
допоки жінка не прийшла.
Ти знаєш, цяцькатись не буде.
Вона серйозна. Це не я…
А в неї так боліли груди.
– Та ж хата все-таки моя!
– Була твоя… ми все владнали…
Я ж тут приписаний також.
Ти вже стара. Її проймала
якась нестерпна млість і дрож…
І голосно ридала мати.
Сказала тихо: — що ж… Вези…
І плакали у її хаті
на чистих стінах образи.

Зійшлися і чекали люди.
Вони вже знали. Дикий жах
їх охопив. Знімались груди,
мертвіли сльози на очах.
Вони налякано дивись
на своїх внуків і дітей.
Тихенько декотрі молились.
– Це ж, як на похороні чей…
– Від розкоші забули Бога.
– Це й може нас отак колись…
– Дай Боже не дожить до того.
Вже краще вмерти. — Ти молись.
Не можна, гріх таке казати!
— А це ж хіба не тяжчий гріх –
людину заживо ховати?
Вона ж таки любила їх.
Все заробляла своїм потом,
ростила сина. Й дожилась!
Це для самотніх. Щоб під плотом,
бува, не вмерти. Не для нас.
— Будинок для перестарілих…
Сльозами сходили жінки.
І стогін із сердець зболілих:
— як похорон, то де ж вінки?
Невже собі не заробила
за все життя? — Мовчіть! Мовчіть!
– Чого ж мовчати? Всіх любила…
– Життя ще їх колись навчить…
Сказав хтось тихо: — бузовіри!
Як можна! Мати ж! — Вже мовчіть!
— Нема ні совісті, ні віри!
Життя ще їх таки навчить!
Безкарно не мина нічого.
— О, цитьте! Цитьте! Вже ведуть!
Вели під руки. Йшла небога.
А сльози річкою течуть.
Була сліпа. Це в неї змалку.
Серед сліпих тут і жила.
В сльозах сказала: — Дайте палку!
Чекай, я палку не взяла!
— Навіщо палка? Йди вже, мати.
Не треба там. Іди, іди…
Вона ішла з своєї хати
і розуміла — назавжди…
— Та ж палку навіть в домовину
померлим нащось-то кладуть…
І плакала: — Ой, сину, сину!..
Скажи, куди мене ведуть?
— Ти знаєш, мати. Я казав вже.
Десь совість, певно, ще не спить.
А мати знала, що назавше.
Їй просто тяжко пережить.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 − twelve =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.