ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Я довго думала, як назвати свою восьму поетичну збірку. Кожна збірка має свій задум,
свій стиль. А який же має ця? Ну, не стиль, то, скажімо, спрямування чи провідний мотив.
В цій книжечці багато серйозних віршів. Отож, над назвою треба було думати. І я думала,
та нічого путнього до голови не приходило. І раптом… Свічка! Щоб не згасла! От саме так
— “Щоб не згасла свічка”. Свічка добра? Так. Свічка провідної нашої культури? Без
сумніву. Свічка любові? Звичайно, і любові теж. Свічка людської пам’яті? Беззаперечно.
Не скажу, що мій чоловік Лайош Молнар, котрий і буде здійснювати видання книжки,
був у захоплені від цієї назви. Не скажу, що він відразу прийняв її.
— Розумієш, Тетянко, — сказав Лайош, — образ чи символ свічки якось вже дуже
спаплюжений “попсою”. На свічку одягнули символ “хатньої” лірики, або й ще докинули
якогось звульгаризованого присмаку чи несмаку.
– Але ж це не звичайна свічка. Це свічка, запалена від сонця. Ти тільки подумай: її
тримають діти, а сонце опускає свій промінь, щоб її запалити. Уявляєш?
– Ну… як хочеш.
Я не впевнена, що його переконала, зате сама ще раз впевнилася: так, саме так, нехай не
згасне свічка, запалена від сонця.
Так народилася назва збірки. А вірші писалися і накопичувалися поступово. Що в
них?.. Частка мого серця — це беззаперечно, як у кожній моїй книжці. А ще? Серйозні
теми з нашого життя, з нашої історії. А ще… Звичайна лірика, акварелі людської душі.
Вперше я подала тут, так би мовити, “Куточок школяра”. Здебільшого я подавала вірші,
написані для менших дітей. А тепер вирішила так… Є тут і цикл “Львову”. Я ті вірші
люблю. А втім… кожен читач знайде тут те, чого шукає. А якщо ні… Тоді нехай почекає
до моєї наступної збірки.
Пригадую дитинство. На Страсний четвер увечері всі йшли до церкви, і там кожен
запалював свічку. Треба було її принести додому, щоб вона не згасла. Неодмінно, щоб не
згасла. І кожен придумував немудрий ліхтарик, щоб захистити полум’я свічки від вітру чи
від дощу.
А ще пригадую, яке сильне враження справила на мене п’єса, І.Кочерги “Свіччине
весілля”. Особливо сцена, де Мелашка несе запалену свічку і просить вітру, щоб не гасив
її. Або слова з тієї ж п’єси:
“І свічки мирної не варта та країна,
що в боротьбі її не засвітила”.
Так, це був великий символ. Був і є… Що б там хто не співав, не казав і не робив. І що з
того, що я сліпа і ніколи не зможу побачити полум’я свічки? Побачать інші. Для них же,
зрештою, ця книжка. Для Вас, мої дорогі читачі. Нехай не гасне наша свічка — свічка
нашої любові чи… А далі вже кожному своє: як хто розуміє цей образ, образ дітьми
запаленої свічки, свічки, запаленої від сонця. Запалімо ж її у наших серцях. І хай та свічка
ніколи не згасне.
А тепер трошки про себе для тих, хто вперше взяв до рук мою книжку. Мене часто
запитують, чому у мене прізвище таке — Фролова. Ні, я не росіянка. Своє прізвище я
успадкувала від першого заміжжя. Отже, це — набуте. Його тепер носять три мої сини,
їхні родини і, зрештою, мої книжки: проза, казки, поезії. А вроджене моє прізвище —
Кноль. Його носили мої батьки. Звідки воно походить, я не знаю, бо прості люди не
досліджували свого родоводу. А я — донька простих селян, що жили в селі Білозірка на
Тернопільщині. У тому селі, що найкраще у цілому світі, я і народилася. От звідси і
повела мене ота стежка від батьківських воріт і привела у місто Лева, де живу й досі. Тут я
закінчила школу, спеціальну школу для сліпих дітей, тут після закінчення школи
працювала у цеху на підприємстві, де тоді працювали сліпі. Працювала і вчилася у
Львівському державному університеті ім. Івана Франка. Спершу на вечірньому відділенні
філологічного факультету, а потім перевелася на заочне навчання, бо мала на той час
роботу у вечірній школі для дорослих сліпих, що з якихось причин не здобули середньої
освіти. Отже, я — філолог. А що вірші пишу… Писала й раніше, ще з шкільних років, але
якось ніхто не підтримав, не друкувалася. Хіба що з десяток віршів у газеті “Вільна
Україна”. Та які вірші могла надрукувати тоді газета? Так, “На злобу дня”. Та я й тим
тішилася. Потішилася трохи — та й перестала. Тільки й того. А потім і взагалі… Вир
життя закрутив так, що не до поезії було. У 36 років я розлучилася з чоловіком. Для мене
це була справжня трагедія. Та мусила жити, бо мала дітей і треба було їх виховувати. Не
клену свою долю, ні на кого не нарікаю, та жилося межі дуже нелегко. Вижила. Писала
вряди-годи, коли дуже допікало життя, але писалося мало.
Повернулася до поезії та й до прози взялася, коли зустріла Лайоша Молнар — цікаву
особистість. За національністю він угорець, але це не завадило йому стати українським
кобзарем. Коли ми познайомились ближче, Лайош сказав, що треба видати збірку моїх
поезій. Я не могла це сприйняти серйозно. Час був важкий — 1995 рік. Але Лайош взявся
за це з усім запалом. Ходив, шукав спонсорів. І у квітні 1996 року книжечка таки вийшла.
Це була маленька збірочка, що мала безліч недоліків і називалася “Виклик долі”. Але ми
дуже тішилися нею. Та й не тільки ми, а й читачі, що зустріли цю книжечку тепло і щиро.
На цей час ми з Лайошем вже були одружені.
Так і почалася моя творчість, чи, власне, входження в світ друкованого слова. Це був
стимул, це була перемога, це був виклик моїй долі, котра подарувала мені сліпоту.
Велике значення в моєму житті і в моїй творчості мала підтримка Академіка НАН
України Миколи Мушинки — знаної у світі людини. Це мене окрилило, додало сил,
породило впевненість у тому, що моя творчість і справді чогось варта. Це Микола
Мушинка порадив мені, не полишаючи поезії, серйозно зайнятися прозою. І я на одному
диханні написала книжку про своє дитинство, котра давно вже жила в мені,
виношувалася, але я все ще не зважувалася за неї взятися. Це була “Стежка від воріт”. Цю
книжечку видав Микола Мушинка в Словаччині. Сам шукав спонсорів, сам працював над
її виданням, залучаючи і свою родину. Одним з найщасливіших днів для мене була
презентація “Стежки від воріт” в Білозірці. І був на тій презентації Микола Мушинка. Для
мене це важило дуже багато. Я відчула, що ще багато чого напишу, бо не писати вже не
зможу.
З того часу вийшло чимало моїх книжок, до видання яких долучає свій величезний
труд мій чоловік Лайош Молнар, а ще добрі люди, прізвища котрих Ви знайдете у
виданих книжках.