Сидіти тут. Виходити не можна.
Безпечне місце — прихисток у ката.
Що буде далі? Думка та тривожна
серденько заставляла калатати,
що їй здавалось, хтось ось-ось почує.
Важезну ляду ледве відхилила
і глянула — нема ніде нікого.
Оговталась і зовсім осміліла.
Метнулась в хату — о, щаслива в Бога!
Пістоль лежав, з набоями, як треба.
Господар поспішав, забув узяти.
Якщо вже вмерти їй судило небо,
то не самій же зрештою вмирати.
Сховалась знову. Довго так сиділа.
І ось нарешті вщухла стрілянина.
— Як у могилі. І зовсім без діла.
А там надворі біла-біла днина.
Аби Оксану хоч на зачепили.
От наробила клопоту і лиха.
Ет, будь-що-буде! Й ляду відчинила —
і вийшла з хати, трепетна і тиха.
Взяла відро — немов би за водою.
Й пішла селом, мугичучи “Смуглянку”.
Отак ішла, граційною ходою,
немовби встала щойно спозаранку.
А край села в кущі відро сховала.
До лісу навпростець вона не піде.
Ходила довго, довго кружеляла,
щоб збити посіпак зі свого сліду.
Боліли ноги. Сили полишали.
Ішла тепер так швидко, як лиш вміла.
На неї там давно, мабуть, чекали.
Та чи повірять? “Помсту затаїла”, —
подумають. А як же їм довести?
Вона розкаже. Та чи їй повірять?
Бо що таке сьогодні слово честі?
Тут віру й совість на гроші міняють…
Незчулася, як підійшла до лісу.
Стояла варта, та її впізнали.
— Куди біжиш так прудко? Гарна з біса!
— Дивись, одного ледь не розстріляли.
Заслуги врахували — і простили.
Щоправда, йодом рану замастили.
А от тобі таке, либонь, не вдасться.
– Коли дурний – то дурневі і щастя.
Поцілувати б – і нехай стріляють.
– От не базікай. Дівка не для тебе.
На неї тут давно уже чекають…
Іди до Головного. Він у себе.

Задихана, ледь на ногах стояла.
– Скажи, чи хтось не гнався за тобою?
– Не гнався… Я так довго кружеляла,
щоб ворога не вести за собою.
Між нами — провокатор. Це Степан.
Тепер не можна вірити Степану.
— Ну, знаєш, зараз помста недоречна.
Тебе образив хлопець, безперечно,
але щоб мститись… Він лікує рану.
— Степан у Шабелівці, з “яструбками”.
А Джміль Іван — це зрадник, в нього — пастка.
— При чім тут Джміль? То йшлося про Недолю.
— То він помер, і не сказав паролю.
— Лягай, спочинь, а потім все розкажеш.
Не бійся, тут ніхто тебе не займе.
А потім ти подумаєш і зважиш,
бо про Степана ти сказала зайве…
Накрилася полатаним кожухом —
і вмить заснула, хоч стріляй під вухом.
І снився їй в її дівочім сні
буланий кінь і вершник на коні.

***
— Ну ж бо, хлопці, покличте Степана.
Чи сьогодні хтось з вас його бачив?
— Та, напевно, зализує рану
і від сорому гине, ледачий.
— Ні, без жарту, мені він потрібний.
— То я зараз піду, та, здається,
він ходити не дуже ще здібний.
— Ти біжи. Та хутчіш. — Доведеться,
мабуть, нести Степана на плечах.
— Не мели. Він ходив вже підвечір.
Він чекає, напевно, на ласку,
щоб Марія змінила пов’язку.

Степана не було. Шукали всюди…
Наказано, щоб варта пильнувала.
— Чатуйте, хлопці, а то лихо буде.
Лиш з’явиться Степан, до мене чвалом.
“А може, вже й не з’явиться… Хто зна…
Дівчаті не повірив. А даремне.
Гірку, та правду принесла вона.
Тут треба око, пильне і недремне.
Це наша згуба. Зрадники між нами.
Це значно гірше, аніж москалі.
Хтось босий йде колючими тернами,
а хтось жирує з катом на селі.
Я теж розм’як: не розстріляв, а треба б.
Бач, пожалів. Й так ворог косить нас…
А він вже, може, з ворогом на тебе
готує напад. Піднімати час
людей. А жаль обжитої місцини.
Та ворог, певно, знає вже її.
Пора. Пора. Бо завтра або й нині
тут можуть розпочатися бої.
Пора, пора. Тривога і на сполох!
Посилю варту — і наказ на збір.
О, зрада — це наш найлютіший ворог”.
Вже місяць виплива в чеканні зір…
У таборі і порання, й складання.
Яке вже там — подумати про сон.
Отаборитись мали до світання
на іншім місці — вже такий закон.
Ніхто про це не важивсь ворожити,
чом так поквапно. Був такий наказ.
Це місце, недоступне і обжите,
для чогось мали залишити враз.