Мойсей
У древньому замріяному Львові
ішов поет, котрий любив весь світ.
І сонце посміхалося Франкові,
бруківка гріла той самотній слід.
І грав скрипаль мелодію відому.
Її поет любив і так беріг.
Він щойно вийшов із свойого дому,
щоб доторкнутись до людських доріг.
Він рушив по історії в мандрівку,
всіх кличучи звільнитись від ярем,
та мимохіть забрів на Личаківку
й на цвинтарі спинивсь Каменярем.
По часі він прийшов до нас із вами,
запалюючи полум’ям ідей.
Він не хотів, щоб ми були рабами.
То був пророк — великий наш Мойсей.
Щоб ми не стали гноєм у сусідів,
щоб завше українцями були.
Ішов Мойсей і сам того не відав,
що ми за ним, як за пророком, йшли.
Вирує у буденності ранковій
людський потік, нестримний і стрімкий.
Крокуючи по вулиці Франковій,
скажіть дитині, хто він був такий.

Кобзарям
Це все було чи може й не було…
Бо того до ладу ніхто не знає.
Лиш зморщене історії чоло.
Вона все достеменно пам’ятає,
Та не розкаже, бо вона — німа.
Ще треба розкривати таємниці.
Та нікому. Тепер таких нема.
Кобзарський спів нікому вже не сниться.

Зібрали кобзарів, немов на з”їзд.
Були тут зрячі і сліпих чимало.
У кожного був свій кобзарський хист.
Талантів нам з віків не бракувало.
Всі урочисті, в білих сорочках,
раділи, що й про них таки згадали.
Тримали кобзи у міцних руках —
начало всіх начал, щоб ви те знали.

Їх везли у безлюднії степи,
завезли їх у нетрі та яруги.
Всіх зрячих розстріляли, а сліпих
взяли та й відпустили для наруги.
— Нехай тепер співають, скільки сил.
Їм звідси вже не вибратись ніколи.
З козацьких вітер долітав могил.
Святе кобзарство гинуло поволі.