***
У вагоні і тісно, і затхло.
В ньому везли дівчат на Сибір.
В когось серце від жалю зачахло,
хтось шептав комусь тихо — ти вір…
А Марія дивилась, мовчала.
Що казати? Все ясно і так.
Дехто плакав. А та ось… співала.
Пісня тиха, як пам’ятний знак.
Пісня тиха, мов сповідь прощальна.
Дехто став дослухатись, затих.
Так, либонь-таки, це поминальна,
панахида по них, по живих.

Що ж ви, хлопці, наробили?
Чому мене не добили?
А тепер я поранена
і ворогом полонена.
Ворог з мене насміється,
з молодості поглумиться.
Ворон мої очі склює,
сіроманець тіло візьме.
Мої кості тайга темна
в білім снігу заховає.
Ой, прилетить ангел з неба,
візьме мою душу чисту
та й понесе, куди треба,
у веселе райське місто.
Бо покути вже зазнала —
в земнім пеклі побувала.
В пеклі тім високі мури,
ведуть людей на тортури.
Тут без суду убивають,
без сповіді умирають.

— Це ж хто тебе навчив такої?
— А так… ніхто… сама уклала
й співаю. Що? Не до ладу?
— Ні, до ладу. Та сумно дуже.
— А ти щось знаєш веселіше
нам для оказії такої?..
— Авжеж, що знаю. От послухай.
І заспівала, юно, дужо,
аж весь вагон озвався болем.

Україно, Україно,
як тобі здається?
Сидить ворог в твоїй хаті
і з тебе сміється.
Хай сміється, хай сміється —
довго так не буде:
іще наша Україна
самостійна буде.
Смійся, враже, смійся, кате,
на останній силі.
Ми ще будем танцювати
на твоїй могилі.
Смійся, враже, смійся, кате,
довго так не буде:
іще наша Україна
самостійна буде.

— З такою піснею тихіше.
Сексоти є і серед нас.
— А крім Сибіру, є щось гірше?
Тоді хіба що вже на Марс.
— От язиката! — Це єдине,
що ще лишилося мені.
Та ще любов до України
і недоспівані пісні.
І віра у святу ідею —
і все це не пусті слова.
Тепер караюся за неї,
але ідея та жива.
Хто має в серці тую віру,
той доживе до кращих днів.
Той не загине і в Сибіру,
хоч як би кат не сатанів.
***************
Повернулась. Молода і … сива.
Вистраждала стільки довгих літ…
Лиш одного в Господа просила:
повернутись в той широкий світ,
де і зорі світять супокійно,
де і зелень око виселить.
Тут і річка хвилю котить мрійно,
хочеться молитись і любить.
І любила. Боже, як любила!
За усі прогаяні роки.
Свого нареченого зустріла,
що Іваном звався. І таки
поєднались з ним на Україні.
Народилась донечка мала.
Тут жила, у маминій хатині,
у селі своїм таки жила.
Тут була матусина могила,
спогад оживав з дитячих літ…
Як корову пасти ще гонила,
як співала — аж на всенький світ.
А як донечка дійшла до зросту,
як уже була на виданні,
їй сказала: — Знаю, це не просто,
та онуків народи мені
повну хату! Щоб були здорові,
щоб дзвенів повсюди їхній сміх…
Нам колись було не до любові…
Народи, дитино, і за них…
А тепер-от розказати мала
тим онукам, як вона жила…
Слів де взяти — отого не знала.
Але знала: мусить. Стільки зла
ще по світі вештається п’яному
і чекає на свою пору.
Вечір сходив в запаху дурманному,
кликали до хати дітвору.
І здавалось, запахом і голосом,
озивалась до людей земля.
Недоспілим і ще теплим колосом
кликала всіх зблизька і здаля.
Спориші попід ногами босими
стелить, як зелене полотно.
Сходив вечір. Зорі пахли росами,
як колись… Як вчора… Як давно…